Читати книгу - "Сплячі красуні"

Розділ 14

1

Мора Данбартон — колись героїня газетних заголовків, тепер здебільшого забута — сиділа на нижній койці В-11, камери, яку останні чотири роки вона ділила з Кейлі Ролінз. Двері камери стояли відчинені. У Крилі В двері всіх камер були відчинені, і Морі не вірилося, що їх зачинять і замкнуть з Вартівні цього вечора. Навряд чи. Крихітний телевізор на стіні працював і був увімкнений на канал «Ньюз Америка», але Мора приглушила звук. Вона знала, що відбувається; навіть найтупіші з утримуваних у Дулінгу це знали. «ЗАВОРУШЕННЯ В КРАЇНІ І ЗА КОРДОНОМ» — повідомляла стрічка, що повзла внизу екрана. А слідом і перелік міст. Більшість із них американські, оскільки своє турбує дужче за те, що відбувається в якихось віддалених місцинах, але Мора побачила там також Калькутту, Сідней, Москву, Кейптаун, Мехіко, Бомбей, Лондон… перш ніж перестала туди дивитися.

Кумедно це, якщо подумати: заради чого всі оті люди ворохобляться? Невже вони вважають, що можуть цим чогось досягти? Мора зачудувалася, чи почалися б такі заворушення, якби інша половина людської раси западала в сон? І подумала, що навряд.

Голова Кейлі, упакована в білий шолом, що пульсував її вдихами й видихами, лежала у Мори на колінах. Мора тримала Кейлі за обтягнуту білою рукавичкою руку, але не робила спроб якось маніпулювати з цим матеріалом. По тюремній системі гучного зв’язку передавали оголошення, що це може бути небезпечним, таке ж застереження регулярно повторювали в передачах новин. Хоча це плетиво було трішки липким і дуже щільним, Мора все одно відчувала заховані в ньому пальці Кейлі — наче олівці, упаковані в цупкий пластик. Вони з Кейлі були коханками майже відтоді, коли Кейлі, на роки молодша, оселилася в В-11, отримавши строк за напад зі смертельною зброєю. Попри різницю у віці, вони пасували одна одній. Дещо нескладне почуття гумору Кейлі вписувалося в цинізм Мори. Доброзичлива Кей заповнювала в характері Мори ті темні ями, що їх повиїдали речі, які вона бачила, і справи, які вона колись зробила. Кейлі була в’юнкою танцівницею і чудесно цілувалася, і хоча вони тепер нечасто кохалися, коли це траплялося, було добре. Коли вони лежали разом, переплівши ноги, в той час не існувало в’язниці, і неясного зовнішнього світу також не існувало. Були тільки вони удвох.

Кейлі також була гарною співачкою: три роки поспіль вона перемагала в тюремному конкурсі талантів. Торік у жовтні тут не залишилося жодного сухого ока, коли вона закінчила співати — а капела — «Коли я вперше побачила твоє обличчя»[183]. Мора припускала, що всьому цьому тепер кінець. Люди балакають уві сні; мало хто, якщо взагалі хтось, уві сні співає. Навіть якби в Кейлі з’явився настрій до співу, той звучав би заглушено. А якщо це лайно сягає також їй у горло? І аж туди, в легені? Можливо, хоча якби це було так, як би вона могла й досі дихати, от де загадка.

Мора підняла одне коліно, потім інше, туди-сюди, вгору і вниз, ніжно колихаючи свою коханку.

— Навіщо ти лягала поспати, любонько? Чому не могла почекати?

Аж тут надійшли Джінет з Ейнджел, штовхаючи візок із двома великими кавниками і двома джбанами соку на ньому. Мора носом відчула їх наближення, раніше, ніж побачила, бо, чорти забирай, те вариво пахло гіркотою. Їх супроводжував офіцер Ренд Квіґлі. Мора подумала: скільки ж це зараз тут залишилося охоронців-жінок? Вирішила, що небагато. І мало хто з’явиться на наступну зміну. Можливо, й жодної.

— Кави, Моро? — запитала Ейнджел. — Вона тебе, нахер, ураз збадьорить.

— Ні, — відмовилась Мора.

Угору і вниз колінками. Угору і вниз. Ой, люлі, гойда-гой, Кейлі, на верхівці дерева[184].

— Ти певна? Це поможе тобі триматися. Шоб мені вмерти, якшо брешу.

— Ні, — повторила Мора. — Катайте далі.

Морин тон на сподобався Квіґлі:

— Слідкуйте за своїм язиком, утримувана.

— А то що? Бацнеш мене своєю палицею по голові, і я засну? Нумо, вперед. Це, мабуть, єдиний спосіб мені заснути.

Квіґлі не відповів. Вигляд мав знесилений. Мора не бачила причини, чому б це. Ніщо з цього його не зачіпало; жоден чоловік не понесе цей хрест.

— У тебе ж теж несплячка, еге? — спитала Ейнджел.

— Йо. Яке їхало, таке й здибало.

— Везе нам, — сказала Ейнджел.

«Неправильно, — подумала Мора. — Не везе нам».

— Це Кейлі? — спитала Джінет.

— Ні, — сказала Мора. — Це Вупі, йобана, Ґолдберг, під оцим лайном[185].

— Мені жаль, — сказала Джінет, і на обличчі її відбився смуток, і це віддалося в серці Мори тим болем, від якого вона завжди себе вберігала. Утім, вона не заплаче перед офіцером Квіґлі і цими двома молодками. Ніколи.

— Катайте далі, я сказала.

Коли вони пішли з тим їхнім сраним кавовим возом, Мора нахилилася до своєї сплячої співкамерниці… якщо це можна було назвати сном. Для Мори це було більше схожим на чарівне закляття з якоїсь казки.

Кохання пізно прийшло до неї, і дивом вже було те, що воно взагалі прийшло, вона це розуміла. Наче троянда, що розквітла у вирві від бомби. Вона мусила б відчувати вдячність за той час, що вони провели разом, — усі поп-пісні і вітальні картки це стверджують. Але, дивлячись на цю гротескну мембрану, що покривала дороге їй обличчя Кейлі, Мора зрозуміла, що завжди мілкий колодязь її вдячності тепер зовсім сухий.

Проте не її очі. Коли офіцер Квіґлі з кавовою командою пішли (нічого не лишилося, тільки слід смороду того дивного варива), вона дозволила прийти сльозам. Вони падали на те біле, що покривало голову Кейлі, і те біле жадібно всотувало цю вологу.

Якщо вона десь неподалік, і якщо я все таки зумію заснути, може, я її наздожену. Тоді ми зможемо й далі бути разом.

Але ні. Ні, через її безсоння. Вона жила з ним від тієї ночі, коли методично вирізала всю свою родину, закінчивши Ґевалом, їхнім старим німецьким вівчарем. Гладячи його, заспокоюючи, дозволивши лизати свою руку, вона перерізала йому горло. Якщо їй випадало дві години непритомності вночі, вона вважала себе щасливою. Чимало ночей було, коли їй нічого не випадало… а ночі в Дулінгу тягнулися довго. Але Дулінг — це всього лише назва. Безсоння було її справжньою в’язницею всі ці роки. Безсоння було безмежним і ніколи не приводило її в рапорт «похвальна поведінка».

«Я не спатиму, коли вже більшість із них засне, — думала Мора. — І охоронці, й утримувані. Я пануватиму в цьому