Читати книгу - "Сплячі красуні"

Мора не могла співати так, як це вміла робити Кейлі — та де там збіса, у музиці вона ні бе, ні ме, ні кукуріку — але була одна пісня, яку особливо любила Кейлі, і тепер Мора їй її заспівала, делікатно піднімаючи й опускаючи коліна, немов натискала на педалі якогось невидимого органа. Цю пісню постійно колись слухав Морин чоловік, тож слова всотались в її пам’ять мимовільно. Кей якось почула, як Мора сама собі її наспівує, і домоглася, щоб та і її навчила. «Ой, яка сороміцька!», — засміялася тоді Кейлі. Ця пісня була на довгограйній платівці якоїсь банди дурнуватих бульбожерів[186]. Ось як уже довго тут сиділа Мора; її чоловік мав велику колекцію альбомів-довгограїв. Тепер він не мав жодного значення. Містера Данбартона було занурено у вічний сон ще на світанку 7 січня 1984 року. Вона йому першому встромила ножа, просто в груди, ввігнала той ніж, наче лопату в ґрунт, а він сів прямо і його очі питалися: «Чому?»

«Тому», — ось чому. І вона б убила його чи будь-кого іншого й зараз, робила б це знову і знову цієї ж миті, якби таким чином могла повернути назад собі Кейлі.

— Слухай, Кей, слухай.

Там, у жіночій в’язниці

Аж сімдесят жінок…

І я хтів би мешкати

Разом із ними…

У маленькому телевізорі показували центр Лас-Вегаса, там палали пожежі.

Тоді той старий трикутник…

Хай би бовкав, бовкав…

Вона нахилилася й поцілувала той білий кокон, під яким було поховане обличчя Кейлі. На губах лишився якийсь кислий смак, але їй те було байдуже, бо під цим покривом лежала Кейлі. Її Кейлі.

На всі береги…

Королівського каналу.

Мора відхилилася назад, заплющила очі й молилася про сон. Той не прийшов.

2

Ричленд-лейн плавно завертала ліворуч, щоб закінчитися там маленьким парком. Перше, що побачила Лайла, виїхавши з-за цього повороту, були кілька перекинутих сміттєвих баків, які лежали на дорозі. Другим був гурт сусідів, які волали перед будинком Елвеїв.

Якась юнка в спортивному костюмі кинулася до крузера. У світлі поліційної блимавки її обличчя являло собою смикану картину шоку. Лайла вдарила по гальмах і відчинила двері, вже розстібаючи шлейку на ручці свого пістолета.

— Швидше туди! — закричала дівчина. — Вона його вбиває!

Лайла побігла до будинку, відбивши ногою вбік один сміттєвий бак і проштовхнувшись повз кількох людей. Один із них підтримував свою скривавлену руку.

— Я спробував її зупинити, але та курва мене вкусила. Вона наче та скажена собака.

Лайла зупинилась наприкінці заїзду з пістолетом, що висів у руці біля її правого стегна, намагаючись осягнути те, що бачить: жінка сидить по-жаб’ячому навпочіпки на асфальті. На позір вона була ніби в якійсь мусліновій нічній сорочці, водночас обтислій і драній, там звисало безліч обірваних ниток. Обабіч заїзду були бордюри з патріотично пофарбованої червоним, білим і синім декоративної цегли. Одну таку цеглину жінка тримала в лівій руці, а іншу — в правій і гатила ними — гострими гранями — по тілу якогось чоловіка в просякнутій кров’ю формі офіцера Дулінгської шерифської управи. Лайла подумала, що це, мабуть, Роджер, хоча для певності знадобилася б перевірка відбитків пальців або аналіз ДНК; окрім решток широкого підборіддя, обличчя в нього вже не було, лише щось порите кратерами, наче розтоптаний топінамбур. Кров струменіла заїздом, зблискуючи синім щоразу як спалахувала світло-музика її крузера.

Жінка, що сиділа навкарачки над Роджером, гарчала. Її розпашіле обличчя — обличчя Джессіки Елвей — було видно, його лиш почасти затуляли уривки того покриву, який, зробивши смертельну помилку, напевне вирішив прибрати її чоловік. Руки, які тримали ті кришильні цеглини, були немов у червоних рукавицях.

«Це не Джессіка Елвей, — подумала Лайла. — Такого не може бути, та ні ж?»

— Припиніть! — крикнула Лайла. — Зараз же припиніть!

На диво, жінка послухалась. Вона глянула вгору, налиті кров’ю очі були такими величезними, що, здавалося, вони займають половину її обличчя. Вона підвелася, тримаючи в руках закривавлені цеглини. Одна червона, одна синя. Господи, благослови Америку. Лайла помітила кілька Роджерових зубів, що застрягли в клапті кокона, який звисав з її підборіддя. — Стережіться, шерифе, — промовив один з чоловіків. — Як на моє око, вона точно сука-зилася.

— Киньте їх! — підняла Лайла «Глок». Вона ще ніколи не була такою втомленою, але рука в неї залишалась твердою. — Киньте цеглини!

Джессіка впустила одну і, схоже, ніби задумалася. А потім підняла іншу цеглину й побігла, але не на Лайлу, а на одного з тих, що був підібрався ближче, щоб краще бачити. І, як не важко було в таке повірити Лайлі, щоб зробити фото. Мобільний телефон цього парубка був націлений на Джессіку. З її наближенням він верескнув та кинувся навтьоки, ввібравши голову в зіщулені плечі. І збив з ніг дівчину в спортивнику, як впала навзнак.

— Покиньте цеглу, покиньте її, покиньте!

Істота-Джессіка не звернула уваги. Вона перестрибнула через дівчину в спортивному костюмі, замахуючись цеглиною. Позаду неї не було нікого, всі сусіди розбіглися. Лайла вистрелила двічі, і голова Джессіки Елвей розірвалася. Чвакнули назад осколки її скальпу з уцілілими прядками жовтого волосся.

— О Боже мій. О Боже мій. О Боже мій, — це голосила та збита на землю дівчина.

Лайла допомогла їй підвестися на рівні.

– Іди додому, любонько.

А коли дівчина почала дивитися в бік Джессіки Елвей, Лайла відвернула її голову. Вона підсилила голос:

— Всі ви, йдіть додому! По своїх домівках! Зараз же!

Той чоловік з мобільником підкрадався назад, шукаючи вигідний кут зйомки, такий, звідки він може захопити кожну деталь кривавої бійні. Та ще й не чоловік. Риси обличчя під його пісочного кольору волоссям були тендітними, підлітковими. Лайла впізнала його завдяки місцевій газеті, учень старшої школи, імені його вона не знала, здається, якогось штибу спортивна зірка. Вона націлила на хлопця тремтячий палець:

— Зробиш бодай один знімок оцього тут, і я заб’ю його тобі в твоє злоїбуче горло.

Хлопець — це був друг Еріка Бласса, Курт Мак-Лауд — втупився очима в неї, звівши докупи нахмурені брови.

— Це вільна країна, хіба ні?

— Сьогодні ні, — відказала Лайла. І тоді вона закричала, шокувавши саму себе не менш, ніж ту