Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

цього був зайнятий спорідненими племенами, їм вдалося розповсюдитися лише у західній частині Середнього Побужжя. Очевидно, тут відбулося злиття двох груп трипільського населення, що відобразилося в матеріальній культурі нового утворення, зокрема в кераміці — переважання розписного посуду, притаманного прийшлим племенам, наявність оздобленого заглибленим орнаментом, характерного для місцевих общин. Нове утворення довгий час, до кінця середнього етапу, межувало на сході з общинами східного ареалу, причому кордон між ними проходив по річці Соб. Протягом кількох століть трипільці Середнього Побужжя пройшли ряд ступенів розвитку, зберігаючи тісні зв’язки з населенням як східного, так і західного ареалів культури, утворюючи перехідну, буферну зону між ними[144].

Довгий час вважалося, що Східну Волинь трипільці заселили лише наприкінці пізнього етапу розвитку (СІІ), проте дослідження 70-х років виявили більш ранній пласт поселень, який належить до кінця середнього (ВІІ). Здобуті джерела свідчать, що освоїли цю територію також общини з Середнього Подністров’я. Місцеве неолітичне населення тут, як і на Подніпров’ї, не могло чинити серйозного опору пришельцям і вони досить вільно розселилися у верхів’ях Случа та Тетерева, будуючи невеликі (максимально до 20 га) поселення.

Карта 6. Трипільська культура кінця середнього — початку пізнього етапів.

І — трипільська культура: а — коломийщинська група, б — чапаївсько-лукашівська, в — томашівська, г — косенівська, д — середньобузька, е — верхньодністровська; II — лендельська культура; III — середньостогівська спільність (дереївська культура); IV — нижньомихайлівська культура; V — квітянська (постмаріупільська) культура.

Найближчими їхніми сусідами за різних часів були неолітичні племена на півночі, споріднені — на півдні, а на заході — спочатку носії лендельської культури, а потім — культури лійчастого посуду. Про їхні контакти свідчать знахідки трипільської кераміки на неолітичному поселенні Моства в басейні р. Уж, а також взаємні імпорти кераміки на поселеннях лендельської, трипільської та культури лійчастого посуду.

На Східній Волині трипільці доживають до найпізнішої фази культури і зникають, як вважають дослідники, з приходом із заходу племен культури кулястих амфор[145].

Щодо розповсюдження трипільців у Подніпров’ї, то тут вони весь час контактували з місцевим населенням дніпро-донецької неолітичної культурної спільності, основою господарства якої було мисливство, рибальство та збиральництво. Зважаючи на малі розміри стоянок, це населення жило невеликими розпорошеними колективами і не могло чинити серйозного опору трипільцям. Частина їх була, мабуть, асимільована, інша лишилась на цій самій території, зберігаючи традиційний спосіб господарства і займаючи іншу екологічну нішу, а решта мала відійти на північ та північний схід. Про те, що якась частина неолітичного населення влилася до складу трипільців, може свідчити могильник на околиці поселення у Чапаївці (південна околиця Києва). Тут виявлено 31 поховання — тілопокладення, здійснені у випростаному положенні, орієнтовані головами на захід, ногами до річки, частково пофарбовані вохрою, тобто за неолітичним обрядом. Дев’ять з них супроводжувалися трипільським посудом, знаряддями праці із кременю та трипільською антропоморфною статуеткою.

Наприкінці середнього етапу своєї історії на Дніпрі трипільці зіткнулися із скотарсько-землеробським населенням середньостогівської спільності, а саме дереївської культури. Їхні стосунки склалися, мабуть, не кращим чином, і трипільці були змушені відійти дещо північніше, освоїти район Правобережжя між річками Стугна і Тетерів, а також Лівобережжя від гирла р. Трубіж лд півдні до р. Остер на півночі. Про раптовий відхід трипільців свідчить те, що найраніші на цій території трипільські поселення типу Чапаївки представлені лише тимчасовими заглибленими житлами. Територію південніше Стугни трипільці залишають назавжди. Поселення, пізніші за пам’ятки типу Коломийщини І, тут відсутні. Що ж до населення північної частини Середнього Подніпров’я, то воно згодом відновлює своє традиційне господарство, знову будуються довгочасові наземні глинобитні житла (пам’ятки типу Лукашів), відроджуються зв’язки з трипільським світом. Але з часом знову стикаються з найпізніші ми середньостогівцями, відомими за пам’ятками типу Пивихи. Останні, мешкаючи в лісостепу, очевидно, перебудовують своє господарство, віддаючи перевагу землеробству, про що свідчать поки що нечисленні знахідки їхніх поселень (Градіжськ, гора Пивиха; Козинці, урочище Загай; Лубни) навіть із залишками глинобитних будівель (Лубни). Очевидно, у Подніпров’ї вони частково зливаються з трипільцями, внаслідок чого з’являються так звані пам'ятки софіївського типу. Кількісно і культурно переважав, очевидно, трипільський компонент, судячи з того, що зберігаються прийоми у спорудженні заглиблених жител, форми і орнаментація посуду. Одночасно втрачається традиція наземного глинобитного житлобудування, технологія виготовлення кераміки, дещо змінюється топографія поселень — поряд з оселями на високих мисах трапляються поселення на підвищеннях у заплавах. Останні є, у трактовці деяких дослідників, перехідними до скотарства, але, зважаючи на переважне тяжіння до мисів і лесових чорноземів, слід думати, що землеробська орієнтація господарства не змінилася.

У Подністров’ї наприкінці середнього етапу (ВИ) демографічна ситуація, очевидно, знов ускладнилася і нова хвиля переселенців посунулась на схід у Буго-Дніпровське межиріччя. Рухалися вони сюди, мабуть, по Південному Бугу та його лівій притоці — р. Синюсі. Саме на берегах Синюхи з’являються їхні перші поселення (Володимирівна, Михайлівна) які, на думку Т. Г. Мовші та інших дослідників, започаткували тут окрему томашівську локальну групу пам’яток.

Заселяючи цей район, переселенці відразу ж вдаються до побудови великих поселень (Володимирівна — 70 га, Михайлівна — 100 га), а згодом тут з’являються поселення-гіганти, площею близько 250—450 га, що налічували від 8 до 14 тис. жителів (Сушківка, Доброводи, Тальянки, Майданецьке, Чичеркозівка, Томашівка). Одна з прийнятих думок щодо причин створення великих поселень висловлена К. К. Черниш. Вона пояснює їхню появу необхідністю концентрації великих мас населення для протистояння степу. Очевидно, ця думка слушна, оскільки підтверджується розташуванням здебільшого великих поселень у глибині території на малих річках, подалі від основних водних артерій. Якщо ж виникала необхідність побудови поселень на берегах великих річок, то обиралися місця на мисах, добре захищені природними перепонами. Забудова поселень виконувалась по плану, який передбачав існування двох — чотирьох замкнутих контурів, коли житла розташовуються паралельно одне одному, утворюючи• концентричні кола чи овали, і якщо будинки з’єднувалися глинобитними стінами, то вони утворювали кілька суцільних ліній захисту.

Внаслідок широких досліджень поселень трипільської культури в Буго-Дніпровському межиріччі в 60—90-х роках цей район вважається вивченим краще, ніж будь-який інший, і на його прикладі відкривається можливість вивчення ряду питань, пов’язаних з історією, економікою, соціальним устроєм, ідеологією.

Освоївши на фазі пам’яток типу Володимирівни р. Синюху та її притоки Ятрань (Полонисте), Велику Вись (Андріївна, Маслове), трипільці на наступних фазах (пам’ятки типу Небелівки, Глибочка) розширюють свою територію до Дніпра, де відомі за пам’ятками канівської групи. Але згодом звужують її до басейнів Гнилого та Гірського Тікичів, Великої Висі, Ятрані, де існують протягом чотирьох наступних фаз (пам’ятки типу Попудні, Сушківки,