Читати книгу - "Зима наближається"

Що могло статися, якби ми пішли того вечора на Кремль і Думу? Якби ми розбили на Красній площі табір зі ста тисяч сильних і підготованих бійців? Чи пішли б за нами люди? Чи відкрили б вогонь тисячі поліцейських? Були б ми сьогодні вільними чи мертвими?

10

ВІЙНА ТА УМИРОТВОРЕННЯ

Прес-конференції передбачені взагалі для гучних заяв, але 5 червня 2013 року в Женеві я дав трохи більше інформаційних приводів, аніж збирався. Я приїхав туди, щоб отримати нагороду імені Морріса Абрама, яку мені присудили за тривалу й ненасильницьку боротьбу за фундаментальні права людини в Росії від правозахисної організації «ЮН Вотч». Отримати цю нагороду було великою честю, адже видатний американський борець за громадянські права, чиїм іменем вона названа, перш ніж стати фігурою світового масштабу як співзасновник організації в Женеві, працював разом із Мартіном Лютером Кінгом-молодшим та Робертом Кеннеді.

Під час тієї прес-конференції один репортер поставив мені запитання, яке після завершення шахової кар’єри я чув сотні разів: чи не боюся я за свою безпеку та свободу в путінській Росії. Але цього разу я не відповів, як зазвичай, що в житті немає нічого певного. Я відповів, що якщо повернуся в Росію, то маю серйозні сумніви щодо можливості виїхати знову, адже в лютому стало очевидно, що мене хочуть зробити частиною чергового придушення політичних протестів, заснованого на «справі Болотної площі».

«Тому поки що, — закінчив я (якщо дозволите процитувати самого себе, щоб картина була більш зрозумілою), — утримаюсь від повернення в Росію». Я не збирався робити з цього гучної заяви про те, що залишаю свою рідну країну назавжди чи ще якось. У контексті питання навіть експерти з Росії серед присутніх журналістів не змогли знайти щось особливе в моїй обережній відповіді. Спекуляції почалися, лише коли про це написала англомовна російська газета «Москов Таймc».

Я просто відобразив тогочасну сумну реальність у Росії. Близько половини членів координаційної ради опозиції перебували під слідством за різноманітними надуманими звинуваченнями — від організації незаконних протестів до закликів до екстремізму й фінансових махінацій. Окрім того, для мене та моєї родини це важке рішення було вже не новиною, адже я з лютого не з’являвся у своїй московській квартирі. Навіть мій п’ятдесятилітній ювілей у квітні святкували в Осло, а не в Москві, хоча мені було дуже неприємно змушувати маму та інших близьких родичів їхати заради цього за кордон.

Моя робота в опозиційній раді стосувалася переважно зовнішніх зв’язків, що передбачало лобіювання за кордоном засудження іноземними урядами й міжнародними організаціями порушень прав людини з боку путінського режиму та введення санкцій проти його урядовців і наближених. Гнів російської верхівки через прийняття Сполученими Штатами Закону Магнітського наприкінці 2012 року переконав мене, що цей шлях був правильним і саме таким чином слід діяти й у Європі.

Відкриття прокуратурою Москви провадження, яке обмежувало мою здатність подорожувати, було покликане паралізувати ці зусилля. Воно мало завадити й моїм професійним виступам, що мали відбутися за кордоном, оскільки мій статус дисидента не давав жодної можливості заробляти на життя в Росії, і моїй роботі в неприбутковому Шаховому фонді Каспарова, який мав центри в Нью-Йорку, Брюсселі, Йоганнесбурзі, Сінгапурі й Мехіко та просував ідею залучення шахів у навчальний процес.

Сумніваюся, що вони просто замкнули б мене й викинули ключ, хоча саме так, здається, учинили з Михайлом Ходорковським і «Пуссі Райот». Скоріше у фірмовому стилі прокуратури була б нав’язана незчисленна кількість звинувачень, судових проваджень і викликів до суду з тим, щоб довести до смерті від порізів тисячами папірців. Це виснажувало жертву фінансово, фізично й морально, змушуючи її уникати зайвої уваги до себе, зокрема й через публічні виступи. Викликало страх та параною не лише в самої людини, але й у її рідних і друзів. Саме таку тактику роками використовували проти Навального.

Коли я пішов із шахів у березні 2005 року, щоб приєднатися до опозиційного руху, мою концепцію об’єднання всіх антипутінських сил країни в спільному марші незалежно від ідеології сильно критикували. Проте у 2011–2012 роках я таки побачив марші під сотнями прапорів, що представляли всі опозиційні течії — від лібералів до націоналістів — і які йшли разом під гаслом «Росія без Путіна». Це було так, неначе справдився мій сон. На жаль, то був дуже короткий сон, за яким прийшло грубе пробудження для опозиції й продовження сну для більшості російського народу.

З нагоди свого безальтернативного повернення в президентське крісло Путін перекрив усю столицю, перетворивши центр Москви на якийсь Пхеньян. Більше він не виявляв жодних вагань у переслідуванні опозиційних активістів, лідерів, адвокатів, науковців чи навіть музикантів, які насмілювалися публічно кинути виклик його владі. Фаза спроб задобрити народ участю в бутафорських виборах скінчилася. Незважаючи на урядову пропаганду, більшість росіян знали, що ці вибори — лише жорстокий жарт, але самого по собі цього знання було недостатньо, щоб змусити мільйони людей ризикувати своєю безпекою та свободою, виступивши проти добре озброєної поліцейської держави.

Що ж до мене, то я продовжував свою роботу із захисту прав людини, намагаючись створити міжнародну коаліцію дисидентів і активістів. 2012 року мені пощастило змінити Вацлава Гавела, одного з моїх особистих героїв, на посаді голови Фонду захисту прав людини в Нью-Йорку. Невтомний засновник і директор Фонду Тор Гальворссен зумів зорганізувати чудову серію міжнародних заходів задля об’єднання борців за свободу з усього світу. Щорічний Форум свободи в Осло став утіленням цих зусиль щодо обміну інформацією та стратегіями серед правозахисників і дисидентів.

Я розумів, що не зможу бути опозиційним лідером у Росії, перебуваючи за її межами, і мені довелося з цим змиритися. Тим не менш я все ще беру участь в опозиційному русі й певним чином працюю на нашу справу навіть більше, ніж будь-коли раніше. А тим, хто звинувачував мене в тому, що я покинув Батьківщину або здався, можу сказати, що Росія залишається моєю країною незалежно від того, де я живу чи який паспорт маю. Я не збираюся миритись із забаганками вбивць і злодіїв, які наразі нею правлять. Росія — не Путін. Я відмовляюся бути легкою мішенню, сидіти в клітці та обмежуватися роллю людини, яка викликає лише співчуття. Мені, звісно, було важко не бачити мого старшого сина Вадима й мою маму, які залишилися в Москві, але Клара Каспарова дала мені не лише своє прізвище, але й свій бойовий дух, тому я з