Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Небо в Рансі таке саме, як у Детройті, задимлене й сіре, дим укриває всю рівнину за Леваллуа. Жалюгідні будинки чорним гноєм туляться до землі. Комини, малі і високі, здалеку скидаються на тички, що стирчать із намулу на морському узбережжі. А в тих будинках — ми.

У Рансі треба мати і сміливість рака, надто коли підступає вік і вже певен, що ніколи звідси не виберешся. В кінці трамвайного маршруту — липкий бруднющий міст, що проліг над Сеною, величезною стічною канавою, де плаває геть усе. У неділю і вночі люди видираються на крутий берег, аби висцятись. Чоловіки замислюються, відчуваючи поряд текучу воду. Вони, як і моряки, усвідомлюють вічність, справляючи цю дрібну потребу. А от жінки ніколи не замислюються, байдуже, тече поряд Сена чи ні. Юрби, що їх уранці привозять трамваї, потім запихаються в метро. Здається, немов усі тікають з цього берега, немов з Аржантея на них насувається катастрофа, а їхні домівки вже взялися вогнем. Таке на людей находить кожної ранкової зорі, вони цілими гронами чіпляються за двері й поренча. Великий відступ. А проте вони їдуть до Парижа шукати господаря, що порятує їх і не дасть загинути голодною смертю; боягузи, вони страшенно бояться лишитися без господаря. Але, даючи харч, господар змушує гріти чуба, і людина від того гниє десять, двадцять, а то й більше років. Задурно не годують.

У трамваї спалахує люта сварка, кожен прагне продерти свою горлянку. Жінки навіть іще більші скнари, ніж діти, щоб проїхати зайцем, вони ладні зупинити всю лінію. Серед пасажирів є й п'яненькі, надто серед тих напівбуржуа, що їдуть на Сентуанський базар. «По чому морква?» — питають вони заздалегідь, показуючи, що в них водяться грошики.

Зчавлені, немов покидьки в сміттєвому бачку, люди проминають Рансі, і від них нестерпно тхне, надто влітку. Біля бастіонів лунають останні погрози, останні лайки, потім ніхто нікого не бачить, метро поглинає геть усіх і все: просякнуті потом костюми, розшарпане вбрання, шовкові панчохи, жіночі хвороби й ноги, брудні, як і шкарпетки, комірці, що стоять несхитно і твердо, мов комірне, аборти й викидні, любителів воєнної слави — все це стікає сходами з запахом смоли і карболки аж до чорного тунелю разом із зворотним квитком, що сам коштує стільки, як дві невеликі булочки.

Притлумлюваний страх безславної втрати роботи повсякчас чигає на запізнілих (разом із наказом про звільнення), коли господареві заманеться зменшувати загальні витрати. Ще такі живі спогади про кризу, про те, як востаннє не мав роботи, про суворі, нещадні оголошення, що їх доводилося читати, п'ять су, п'ять су… довгі й марні пошуки роботи… Такі спогади задушують людину, хоч як вона тісно скулиться у своєму полісезонному пальто.

Місто намагається сховати якомога більше брудноногих юрмищ у своїх електричних стічних канавах. Юрмища зринають на поверхню лише в неділю, але, коли вони зверху, не варто виходити надвір. Досить бодай раз подивитись, як вони розважаються, щоб назавжди відбити любов до веселощів. Навколо метро біля бастіонів стоїть незнищенний запах минулих війн, сморід сплюндрованих, наполовину спалених сіл, незакінчених революцій, невдалих торговельних оборудок. Місцеві лахмітники бозна-відколи палять у ямах із накривками ті самі невеликі вологі купи. Лахмітники, повні вина й утоми, трохи скидаються на варварів. Усі вони ходять кашляти до недалекого тубдиспансеру замість поскидати трамваї з бастіонних схилів і нагидити в акцизній конторі. Кров тим часом не ллється. Нема пригод. А коли ще раз прийде вже недалека війна, вони знову стягатимуть статки, продаючи пацючі шкурки, кокаїн і маски з гофрованої бляхи.

Для медичної практики я знайшов собі маленьку квартиру на краю передмістя, звідки добре видніли бастіонні схили і робітник, що, опустивши очі в землю, день у день походжав по валах; його скалічену на роботі руку кутала груба біла пов'язка; робітник уже не знав, що йому робити й про що думати, і не мав бодай трохи грошей, аби піти напитися й чадом заповнити свідомість.

Моллі таки мала слушність, я почав розуміти її. Навчання змінює людину, робить її зарозумілою. Але через це треба пройти, щоб дістатися аж до суті життя. Доти ти лише крутишся навколо. Вважаєш себе за вільного від усіляких забобонів, але всюди натикаєшся на порожнечу. Забагато мрієш. Послизаєшся на кожному слові. Це не те, що потрібне. Це лише наміри, оманлива зовнішність. Для рішучости потрібне щось інше. Опанувавши медицину, я, навіть не мавши великих здібностей, наблизився до людей, до тварюк, до всього. Тепер не було іншого шляху, як іти просто вперед, в осередок подій. Смерть наздоганяє тебе, слід поквапитись, а проте слід іще їсти під час пошуків і, принишкнувши, заховатися від війни. Завдань багато, і це трохи обтяжує.

Я чекав на хворих, але їх приходило обмаль. Потрібен час, аби справа зрушилась, утішали мене. Власне, єдиним хворим тоді був тільки я.

Нема нічого жалюгіднішого за Ґарен-Рансі, снувалось у моїй голові, коли бракує клієнтів. І це щира правда. В таких місцях слід ні про що не думати, а я ж приїхав туди тільки задля спокійних роздумів, і то з іншого краю світу! Одне слово, таке моє щастя. Нікчемний хвалько! На мене насувалося щось чорне і важке… Тут уже не до сміху, воно ніколи мене не полишало. Твій мозок — тиран, яких годі шукати на землі.

Піді мною жив Безен, дрібний крамар, що торгував усячиною, і він завжди казав мені, коли я зупинявся біля нього:

— Докторе, слід вибирати! Грати на кінських перегонах або пиячити — щось одне!.. Одразу всього не зробиш! От я люблю пити! А гри не любив ніколи…

Найдужче він полюбляв настоянку на тирличеві й чорній смородині. Незгірша звичка, та якщо пити після червоного вина, щезає всяка шляхетність. Коли Безен ходив на товчок по харчі, то зникав на три дні, «був в експедиції», як казав він сам. Звідти його привозили, і тоді він пророкував:

— Я бачу, яким буде майбутнє… Ніби гулянка, що ніколи не скінчиться… А на додачу кіно… О, там буде на що подивитись…

Інколи його прозірливість сягала ще далі:

— Я бачу, що вони вже не п'ють… Я останній, хто питиме в майбутньому. — Треба поспішати… Я знаю свою ваду…

На моїй вулиці кашляли всі.