Читати книгу - "Тиша"

попередниця, часто говорила, що сприймає людей так, ніби вони поміщені в бульбашки. У бульбашках, в одному чи двох місцях, є зовсім маленький отвір. Тільки через ці отвори бульбашки можуть сполучатися з іншими бульбашками, тільки через них люди можуть спілкуватися і сприймати дійсність. Ось чому ми весь час переживаємо одні й ті самі нечисленні важливі для нас ситуації. Кожен з нас носить у собі свою власну реальність. І дуже мало взаємодіє з реальністю інших людей. А чому ти так і не відповів на її листа?

Він мовчав.

— Бажання бути винятковим, — продовжувала вона, — дуже сильне. У всіх нас. І неважливо, що життя — це страждання. Аби це було особливе страждання. Але при зустрічі з кимось, хто розумніший, хто краще вміє вслухатися, можна поглянути іншими очима на свою винятковість. Ти цього боявся?

— Почасти цього, — відповів він. — Але мені ще було страшно. Що це… ослабить слух.

Він відчув, що вона зрозуміла його.

На вулиці вже був день, він не помітив, як розвидніло. Він почув голоси дітей, дітей і підлітків. У нього мурашки забігали по спині.

— Це не звичайні діти, — сказав він. — Я бачив, як вони зупиняють час.

Голоси наблизилися, вони звучали вже під вікном, він упізнав два з них — ні, цього не могло бути. А проте він начепив окуляри, під’їхав у кріслі до вікна. Під вікном стояли столи і лавки — діти снідали на вулиці.

Ближче за всіх до нього сидів хлопчик із Слотсхольмена. Хлопчик з водянкою в голові. На рік старший. Але схожий на себе. У його нагрудній кишеньці Каспер помітив свою колишню авторучку.

Жах повернувся. Він відчував, як піт виступає під пахвами і стікає по тілу. Другий звук долинув від групи дітей, що сиділи подалі. Їжу їм подавав великий хлопець, швидше, навіть не хлопець, а юнак. Голос його був хрипкий, він звучав як хор підлітків зі школи Святої Анни. Це був молодик з готелю Рунґстед.

— Я знаю двох з них, — сказав він.

— Напевно, це випадковість.

— Я гравець. Я знаю, наскільки можливі випадковості. Ці дві вже неможливі.

Вона не рухалася з місця.

— Симон, — пояснила вона. — Він ходить до того дитячого садка, де ти його підібрав.

Він похитав головою, не приймаючи її слова.

— Він чекав на тебе, — сказала вона. — Не тієї хвилини. Але раніше або пізніше. Ми всі чекали на тебе. Серед іншого мати Рабі я говорила, що наполегливі, пошукливі, вони рано чи пізно дочекаються. Треба просто вірити.

— А другий хлопець. Високий. Той, що був у готелі.

Вона знизала плечима. Встала.

Він відчув сліпу злість від того, що вона збирається його покинути. У цю хвилину.

— Ми тільки почали, — зауважив він.

Вона похитала головою.

— Тобі обіцяли лише мить тиші. А не енциклопедію загадок життя.

Якби він міг підвестися, він би вчепився в неї.

— Ти великий егоїст, — констатувала вона. — По-моєму, в цьому немає нічого поганого. Великий егоїст — це великий грішник. У великих грішників є можливість великого покаяння. Покаяння — це свого роду трамплін.

Вона приспустила одне плече свого халата. Він прикипів очима до чорної мереживної тканини, очевидно шовку.

— Я виросла в досить заможній родині, — сказала вона. — Я так ніколи і не змогла змиритися з шерстю на голе тіло.

Йому вдалося зберегти зосередженість.

— Хіба це важливо? — спитав він. — Двоє дітей зникли.

Її обличчя стало цілком серйозним.

— Усе ще гірше, — сказала вона, — ніж ти можеш собі уявити.

Африканка принесла йому супу, він з’їв його, сидячи в ліжку.

— Більша частина того, що діється, — сказав він, — непідвладна нам, — а перебуває у віданні Всевишньої. Якщо дитина зникла — чи, навпаки, знайшлася. Її життя і смерть.

Можливо, ми насправді не можемо нічого змінити. Але якщо ти хочеш без докорів сумління дивитися на своє власне безсилля, то є тільки один вихід. Треба зробити все, що від тебе залежить.

Його слова не вплинули — у неї вочевидь не було ніякого бажання дискутувати з ним. Вона зібрала посуд. У дверях вона зупинилася.

— Я знайду машину, — сказала вона. — Сьогодні вночі.

— А як щодо пляшки коньяку? І двох келихів. І чогось знеболюючого — трохи морфію, щоб я зміг підготуватися до виступу?

VI

1

Усе забрало не більше трьох годин.

Вона з’явилася незабаром після півночі, допомогла йому перебратися в інвалідне крісло. Вони спустилися на підземне паркування ліфтом. Він налічив у підвалі дванадцять машин: два позашляховики, «швидка допомога», в якій його сюди доправили, ще одна санітарна машина, вантажівка, два пікапи, «універсал», три «фольксваґени поло», очевидно, для динамічного шопінгу черниць, та автомобіль з фургоном.

Сестра Глорія опустила платформу для інвалідного крісла, закотила Каспера у фургон, підняла платформу, штовхнула крісло вперед і закріпила його. За кермом сидів Франц Фібер.

Рулонні гаражні ворота були, мабуть, обладнані датчиком або дистанційним керуванням — вони піднялися самі собою. На вулиці стіною стояла ніч. Ворота в огорожі відчинилися, у світлі фар промайнули клапті туману.

— У нас є три години, — сказала африканка. — Потім хтось почне дивуватися.

— Ти колись говорив, що у тебе є водій, — сказав Каспер, — який має катера.

Не відриваючи очей від дороги, Франц Фібер написав щось у маленькому блокноті, прикріпленому під іконою. Вирвав і простягнув аркушик назад Касперові.

Каспер спробував набрати номер, але не зміг — тремтіли руки, він показав на номер, африканка набрала його. Йому довелося зсунути пов’язку з вуха, щоб можна було говорити по телефону. Минула ціла вічність, поки він нарешті почув голос у слухавці. Голос якоїсь важкотілої людини.

— Це старший брат Франца Фібера, — сказав Каспер, — Франц каже, що у вас є катер, яким можна було б скористатися через п’ятнадцять хвилин.

У слухавці пролунало якесь булькання.

— Зверніться до лікаря! Ви знаєте, котра година?

У своїх вчинках люди керуються не тим, чого чекають від майбутнього. Ми швидше прагнемо піти від того, що лишилося позаду нас. У голосі цієї людини звучали спогади про всі минулі обмани й самотність. Від цих спогадів вона намагалася захистити себе за допомогою речей, відчутних на дотик. Слова ці вимовило м’ясисте тіло, що було в будинку значних розмірів.

— Дуже шкода, — зауважив Каспер. — А я гадав, що ви цінуєте свою роботу. І при цьому не проти заробити десять тисяч.

Вони в’їхали на Біспебуен. Телефон мовчав. Можливо, всі його припущення — просто гра уяви. І людина зараз покладе слухавку.

— Готівкою?

Каспер дістав з кишені халата гроші фонду й підняв їх до світла ліхтарів. Він