Читати книгу - "Хроніки Південного"

твого інтелекту. Між іншим, у тій книзі я знайшов, що можна підкреслити для себе, наприклад: «Литва — це тимчасове місце реінкарнації для кочівних проявів буття світу сього — до нього приходять і з нього йдуть далі. Змінюються параметри часу і місця. Все відбувається одночасно у багатьох місцях». Це про реінкарнацію. Як виявилось, про неї не лише тепер газети пишуть, а поети теж писали, і набагато раніше. Якщо вчителька запитає мене, про що ця книга, казатиму, що про реінкарнацію, оскільки у всіх віршах все відбувається одночасно у багатьох місцях. Всі віки засунуті в один вірш, мов до центрифуги. Ситуація цікава, бо коли не розумієш музики, можна це приховати, а з книжками по-іншому, про них треба щось сказати. Тому коли знаходиш, що там підкреслити, можна вважати, що вже зрозумів.

Зазвичай ми з Юрґою починали гуляти містом, коли вирішували, що сьогодні уроки нудні. Ходили у «Галерею під сходами», Музей фотографії. Вона колись по тєліку бачила передачу про постмодернізм, тому жалкувала, що я пропустив фотовиставку одного бельгійця з назвою «Єва». Каже, що там були такі жестякові жіночі акти. Усе було наче порнуха, але не порнуха. Всі знімки зроблені без жодних табу, однак в результаті так, ніби глузували з порнухи. Скажімо, на одній фотці тигр в туалеті заліз на дівку. А ще вона розмовляла зі мною так, ніби я розумів все це так, як і вона. Часом я сперечався з нею, особливо щодо різних там педиків. Якось зайшла про це мова, бо нещодавно надрукували фотку, де цілувалися Елтон Джон і Джордж Майкл. Але фотка — це фотка, це зовсім не те, коли у мєнтярні мєнт лізе до твоїх яєць, і тебе від цього кидає у холодний піт. Це вже зовсім інша пісня. Однак я не почав Юрзі розповідати цієї історії. Навіть після недовгого часу відтоді мені здавалось, що це сталось не зі мною, і що цього майже не могло бути насправді. Довкола ніхто не говорив про різних педиків. Про НЛО говорили багато, а все одно не вірили, що вони існують, а про педиків ніхто й не говорить та анекдотів не розповідає. Є одна річ групи XXL, називається «Дай в морду», про такого Марюсика у зеленому светрику, котрого всі голубим називали, але сама річ була не про те, касета чітко анонсувала: «Пісня аналізує (і доволі успішно) проблему спілкування молоді». Але не треба забувати, що XXL були з Клайпеди, а там порт, тому туди привозять що завгодно. Різні суперечки не створювали проблем для нас з Юрґою, навіть навпаки. З нею бувало цікаво гуляти. Усе навколо було як зазвичай, але я почав бачити все по-іншому. Ті самі кіоски, ярмарки, де повно різного мотлоху, але зовсім поруч поміж того всього ти знаходив вхід до іншого світу. Немов та Аліса, але у віршах Сіґітаса Ґяди. Ті двері якось спробувала відчинити лише вчителька малювання, коли привела нас подивитися виставку графіки, але тоді було нудно. Згодом я почав помічати, що ці двері не були єдиними, що в кіосках на базарі чи на вулиці також є різні цікавинки, яких я досі не зауважував або просто не знав про них. Навіть на тому кіоску, що продавав касети на вулиці, можна було знайти не лише «Вікторію» і «Вітраж», «Алюкай», гумориста Закараускаса, Пугачову та Леонтьєва, а також «Нірвану», Green Day, Prodigy, Red Hot Chil Peppers, Pearl Jam, Soundgarden, Spin Doctors тощо. Треба просто знати, чого хочеш і що шукаєш. Підеш на секонд-хенд, і там можна нарити дивовижні лахи: це мені вже Юрґа показала. А тоді ми вже разом з Мінде там накупляли таких шмоток… а потім те все краяли, перешивали. Може, вийшло не так і багато, але я на джинсовку нашив китиці, зроблені з інших джинсів, і вона стала просто афігєнною. Зрозуміло, коли виходив у тому на вулицю, всі дивилися так, ніби нам потрібно перед ними звітувати. Як виховательці в школі. З часом я вдягався відповідно: червоні джинси, батикова сорочка, а найбільший прикол — червона шапка-гандонка із значком NIKE з нашитими на маківці різнобарвними помпончиками. Це подарунок Юрґи. Ми зробили собі рюкзаки, точніше — купили однакові, але ж не будеш ходити з рюкзаками, з якими півміста ходить, тому ми їх розпороли і обшили — Мінде білим полотном, а я покопирсався у шухляді матері і знайшов там тканину в горошок…

«Де ти, дівчинко моя, де ти є, Юрґа, Юрґіта?» — співаю я собі під носа, чекаючи на неї біля амфітеатру так, ніби вона була моєю дівчиною. Але між нами нічого такого нема, і я нічого не роблю для того, щоб було щось. А думати може хто що хоче. Хоча роздумами, мабуть, тут усе не закінчиться. Зустрів якось у дворі Едиту, поговорили трохи про Моніку, як у неї справи, а потім вона каже мені: «Я бачу, що ти кожного дня гуляєш з крутою дівкою, і стиль свій змінив… Щоб не сталося, як із тою Міглею». Ах, вже та надмірна жіноча цікавість. Але коли я через неї ще не дістав по голові від якого-небудь Брюса Лі, то, можливо, все тут не серйозно і не так підозріло.

Бачу здалека, як Юрґа йде. Сарафан вище колін, а коли робить крок, то мов пружинить… Вся аж сяє. Чесно кажучи, мені трошечки шкода, що між нами нічого такого немає. Але я ніяких зусиль для цього не докладаю. Поки що прикидаємося, що нам і так класно.

Йдемо з нею бульваром попри залізну змію, що поруч з аптекою. Щойно лив дощ, повсюди калюжі. Калюжі — це нічого, можна перескочити чи обійти, але не можеш ніяк вгадати, де на тебе чекає розхитана відбита тротуарна плитка, мов пастка безжалісного мисливця. Стаєш на таку, а з-під неї вода тобі прямо у кросівок — хлюп! Важко навіть уявити, як це може роздратувати! Але лише заспіваєш Beck’a «I’m a loser, baby!» і стрибаєш далі. Крокуєш з мокрою ногою, мов той лох, у кросівку хлюпає не лише вода, але й якась багнюка. Та нічого тут не вдієш, бо запасних шкарпеток зі собою у кишені не носиш.

Ми проходимо весь піший бульвар і повертаємо на алею Каштанів, до ковзанки. Правда, ковзанка тільки взимку працює, але там на розі — кав’ярня. Сидиш собі з горнятками чаю та хавчиком, аж поки вже можна починати грати у шашки, ніхто нас на вулицю не жене, людей майже нема, а барменша іноді тобі заливає кип’яток вдруге на той самий пакетик чаю. Дивовижно, але хтось надумав тут на стінах розвішати репродукції картин Далі.

— Тобі подобається Далі? — запитує мене Юрґа, розглядаючи репродукції.

— Ну, подобається, — кажу, перебираючи пальцями ніг у промоклому кросівку, бо коли ними не ворушити, вони мерзнуть. А коли рухаю, то з’являється таке мерзотне почуття, що картини Далі виглядають цілком милими. Певно, та нога скоро не висохне.

— Чому?