Читати книгу - "Хроніки Південного"

— Не знаю, мабуть, тому, що там нема змісту.

— Як так — нема?

— Не знаю, дивлюсь на них, а роздумую про себе, про свій сон або ще щось. Тепер я глянув на тих павуконогих слонів і чомусь подумав, що ти зі своїм зростом мала би грати у баскетбол.

— Ні. Я колись ходила на хокей на траві. Але недовго.

— Справді? Нічого собі. Там класні ключки.

— Тому й ходила. Набагато спокійніше з ключкою по місту гуляти.

— А. Це так, як у мене з картинами Далі, — головне побічний ефект.

Юрґа каже, що про її ноги є інша історія. Каже, що розповість, якщо домовимось, що я теж розповім їй якусь свою історію, якої соромлюсь і нікому не хочу розповідати. Такі історії допомагають краще пізнати одне одного.

І вона розповідає про конкурс найчарівніших ніг.

— Ну, й перемогла?

— Ну, й перемогла.

— Ну, то вітаю.

— Але грошей не отримала.

— Як це?

— За друге місце давали чотириста літів, а мені — цінні подарунки спонсорів. «Шяуляйська шкіра» подарувала шкіряну куртку і штани. Штани ще можуть бути, але куртки шиє моя власна мати. А салон ювелірних виробів «Смарагд» подарував браслет. І що мені з того, що він штуку літів коштує. Дали б краще ту штуку або хоч половину. Та нехай, насрати мені на них.

— А що було в тому ганебного?

— Як це — що? Показувала всім свої ноги, мов та корова. У воді поплюскалися, у всіляких накидках походили, потім без накидок, тільки у бікіні, повільно, швидко, по-різному. Мов на виставці собак. Так потім і почуваєшся, як сука. Сука з власного бажання, за бабки.

— Ааа, ну, можливо. Я не подумав.

— Гаразд, тепер ти подумай і розкажи мені свою історію. А поки ти розповідатимеш, я намалюю твій портрет.

Вона дістала аркуш паперу, олівець, порадила мені, як краще сісти, і почала. Яку я міг розповісти їй свою ганебну історію? Я ж не буду розповідати їй про Roxett. Несерйозно. Проте не можу я їй сказати: знаєш, мені найбільш соромно навіть не за тих чуваків, яких ми віддубасили біля «Конюшні», і навіть не за Тринадцяте січня[24], коли вночі якась баба на все горло верещала: «Людоньки! Їдемо до Вільнюса захищати Литву!» — а я збісився і від злості, що вона вночі волає, думав цеглою в нею запустити… а вдень пішов до півбратка покачатися і по тєліку побачив, що насправді відбувалося, — аж моторошно стало, і хоча цеглою не запустив, проте все одно сильно соромно було… Не міг я їй сказати: «Знаєш, найбільш мені паршиво від того, що я тепер з тобою гуляю, а Моніці листи пишу, і мені перед очима постійно стоїть картинка з нашої з нею останньої зустрічі, коли вона грала на флейті, і ми стояли обійнявшись, і ревіли обоє, а я часом думаю про твої італійські труси і про те, що ти могла би бути моїм запасним варіантом».

— Чого мовчиш?

— Ще роздумую.

Не почну ж я їй розповідати, що вчора я нарешті отримав листа від Моніки. Все в неї добре, написала, що робить у школі, а наприкінці листа запитує, що зі мною, бо коли вона дзвонила, то так тихенько їй сказав «я тебе кохаю»? Може, щось трапилось? Може, вже не кохаю? Я мав щось придумати, втім, що? Не можу сказати, що більше не кохаю, це не так. Але чому я так тихо сказав? Хоча мені так не здавалося, мабуть, у мене голос такий. Не буду ж посеред ночі кричати, як верещав тоді у мусарні: «Пишіть адресу! Пишіть адресу!». Може, треба було сказати таким самим голосом і тоном як новину якусь, знаєш, пішов сьогодні на базар за огірками… Чого, чого? Ну, скажімо, приглушеним голосом я хотів показати, що для мене це важливо і про це я говорю по-іншому. Чи мені соромно? Ні, не соромно, але я не збираюсь про це розвішувати оголошення по всьому Південному. Та добре, не вмію я казати «я тебе кохаю», а де міг навчитися? Може, слухаючи Salt’N’Pepa по MTV, або «Let’s Talk About Sex», але про секс говорити ще важче. Хіба би з друзяками, але у цьому випадку це вже буде майже таким самим, як рибалки розповідають про свій улов. Усе-таки, суть не в словах. Що можуть сказати слова? Нічого. Не слова головне. Тому я й не говорю, бо про що тут говорити. Я мов той кінь — мої очі про все говорять.

Начиталися тепер всі дівахи різних журналів, надивились Beverly Hills, а ти тепер їм розповідай, що і як відчуваєш. Але зараз Юрґа малює, ми мовчимо, нічого нам не бракує. Можу тепер серйозно запитати себе самого — чому я весь час гуляю з Юрґою? Можливо, мені до вподоби її розповіді про постмодернізм? Ну, гаразд, Далі — зовсім непогано. Далі мені нагадує сни, котрі після себе залишають депресивний настрій. Як після того, що мені наснився у «Конюшні», в якому Моніка розсіялась. От просто розсіялась. Але ті сни здаються такими справжніми. І Далі теж. Огидними і справжніми. А може, я тут з нею через її ноги? Я навіть сам собі не можу просто так зізнатися, що вона — мій запасний варіант. Не від хорошого життя — Моніка пише нечасто, зазвичай вибачається, що не має часу листи писати, а я звик мати план Б.

Якби бути зовсім відвертим і зізнатися тільки собі, я злегка розгубився, можливо, саме тому з тим освідченням у коханні тоді все застрягло. Все це нісенітниці, але що поробиш, коли нісенітниці забивають твою голову? Як із ними боротися? А нещодавно я отримав від Едити такого листа:

«Привіт, Рімасе, тоді у дворі ми говорили про Моніку, і я зрозуміла, що ти нічого не