Читати книгу - "Чужа гра"

— Хочеш спробувати, як це — з жінкою?

— Боюся, що сподобається. Ти гарна, а в мене після пологів — животик, груди обвисли. Не уявляю, як на пляж вийду.

Ольга підсунулася ближче, провела рукою по обличчю подруги, та проковтнула хтиву грудку, що застрягла в горлі, і гарячою щокою притулилася до руки подруги.

— Тіло не головне, — прошепотіла Ольга. — Головне людина, яка з тобою.

Ірина обняла подругу за шию і пристрасним поцілунком припала до її уст. Ольга відповіла на поцілунок. Все довколишнє перестало нагадувати про реалії, хотілося бути безтурботною і божевільною. Ірина давно не знала поцілунків, не відчувала солодких пестощів губ на шиї, грудях, і відчуття ці загострювалися усвідомленням табу, яке мораль наклала на жіночу любов.

… Вони лежали на величезному ліжку з розбурханою постіллю, віддихувалися, хмільними очима дивилися у стелю і курили на двох одну сигарету. Тютюновий дим забивав памороки і трішки подовжував відчуття затихаючих конвульсій оргазму.

— Ніколи й гадки не мала, що це так приємно, — зізналася Ірина. — Коли ходила вагітною з Наталочкою, постійно снилося, що я кохаюся з жінкою. Але не уявляла, що зможу зважитися.

— Не думай про умовності. Ми разом, бо нам подобається, ми потрібні одна одній. Я також не гадала, що ти опинишся в моєму ліжку. Хоча… Іноді про тебе думала.

— Думки матеріалізуються. А я, мабуть, після Андрія не зможу бути з чоловіками. Не тягне ні до кого.

— Коли мій тато пішов до Наташі, мені теж довго нічого не хотілося.

—… Я вирішила прокрутити кілька операцій, заробимо грошей. Треба притягнути Інну, у неї готова фірма. Ключова фігура — твій татусь, його зв’язки і можливості.

Наступного дня Ірина зустрічалася з Гаркавим. Схуд. Напередодні виборів з’їв собі нервів більше, ніж під час партійної афери Кірцуна. Біля нього схудла й Саша.

Коли сіли обідати, запропонував випити за спокій душі Андрія і батька:

— Если бы не эти подонки, мы с ними были бы на коне!

Ірина після позавчорашнього не могла дивитися на спиртне.

— Мене цікавить ось що, — промовила. — Андрій мав частку у «Руській»… Я хочу її отримати.

Гаркавий помовчав, стис вилиці:

— К сожалению, мы перерегистрировали фирму — изменились учредители…

— А що зі старою фірмою, там залишилися гроші?

— Ими перекрыли убытки от пожара.

— Шкода, — опустила голову. — Сподівалася на вас.

Саша благально подивилася на чоловіка. Він танув під її поглядом:

— «Гремлины» нас кинули, — переписали доли Андрея, Князя и Ангела на себя.

— А як закони?!

— Закон один — деньги. Они сумели даже продать ферму и цехи Калача, не имея к ним отношения…

— Мені потрібні координати Краснова і Паші…

Увечері телефонувала до Московського і поскаржилася, як вчинили з нею «гремліни». На що той сказав:

— Сьогодні переговорю з Мойшею, можливо, вирішить питання… Але тебе навряд чи допустять до «лівої» кухні, де реальні бабки. Якщо навіть отримаєш блокуючий пакет акцій.

— Було б добре.

— Переможці бувають милостиві.

— Дякую. Буду в Москві, можна зайти в гості?

— Звичайно. Пам’ять про Андрія для мене — свята.

Потім зателефонувала до Краснова. Коли назвалася, розм’як, запитав про здоров’я, добрим словом пригадав покійних чоловіка та батька, запитав, чим може допомогти.

— Ви, мабуть, пам'ятаєте мого братика Василька, зараз лікується в Німеччині, треба робити складну операцію, що коштує не менше півмільйона доларів…

— Що це за операція? — здивувався.

— Пересадка кісткового мозку. Все Чорнобиль…

— Це великі гроші… Можу внести свою частку.

— Хочу самостійно заробити. Є ідея. Можна до вас під'їду?

— Якщо це серйозно… Буду радий бачити.

Ірина, поклавши трубку, задоволено посміхнулася.

Продовжувала мешкати в Ольги і не хотіла повертатися на Либідську. Подобалося спати з подругою, відчувати її тіло, піддаватися пестощам, прокидатися вранці на величезному ліжку, дивитися у високу стелю і чутися щасливою.

Тільки скучала за Наталочкою, щодня телефонувала до свекрухи і розпитувала, як донька. Та раділа, що має на старість років потіху, не спускала її з рук і говорила невістці, якщо є справи, нехай завершує. Але до завершення було дуже далеко…

Якось приїхав Максимів. Був п'яний — перебрав зайвого на чиємусь дні народження і повідомив:

— Ми з Князя зняли звинувачення, нехай приїздить, будемо працювати. Одній тобі не справитися, а я постійно у відрядженнях…

— Я не збираюся ні з ким конфліктувати.

— А доведеться. Треба, щоб поряд був хтось надійний.

Останній гвіздок у кар'єру Кіркуєва як міського голови забила листівка «Брехня без меж» з його реальною біографією: в якому «дитячому будинку» виховувався, про циганське життя, відсутність освіти, зв'язки з кримінальним світом, а також про брудні технології, застосовані в передвиборній компанії. Листівку батько взяв у пошті.

Валентин, побачивши її, мало не завив у небо, почав істерично штовхати стільці, перекинув стіл, зірвав штори з вікон і закричав: «Хто це зробив»?! Вискочив на вулицю, сів у машину і помчав до офісу.

Петро Микитович підняв листівку, перечитав і, спираючись на ціпок, сів… Валентин ні разу не назвав його татом, розмовляв грубо і виключно російською. Напевне, написане — правда. На старість дав себе втягнути в аферу. Рідний син виявився чужою людиною. Частину вини за це батько відчував на собі.

Не вистачало повітря, стало важко дихати, звівся, щоб відчинити