Читати книгу - "Чужа гра"

Кіря пригнався на роботу, кинувся з матюками на охорону, секретарок. Потім повернувся до биків, які вели виборчі справи, і сказав, що звільнить усіх за те, що не відстежили, хто розносив листівки. Хоча кожної ночі вулицями курсували патрулі, перепиняли підозрілі машини і перевіряли вміст багажників.

Зрозуміло, що чорнопільці тепер не проголосують за Кіркуєва.

Враз телефон — Нарочицький з наказом зайти до нього обговорити ситуацію.

Володя змінився… Став серйозним, майже непитущим, з роллю справлявся відмінно. Говорив винятково українською зі смачним галицьким акцентом. Іноді здавалося, наче вірить у те, що говорить: про месіанську роль українського народу, патріотизм і справедливість, що мають запанувати в державі.

Але коли за Валентином зачинилися двері — заверещав:

— Ты хорошо шел, мы могли купить выборы, отпечатать дополнительные бюллетени! Кто это сделал?!

— Может, рискнем, пойдем дальше?

— Нет! Надо пхать Кравченко.

— Но я потерял столько денег!

— Будешь делать, что приказано! Организуешь пресс-конференцию, скажешь, что снимаешь свою кандидатуру в пользу Кравченко, обвинишь в грязных технологиях Чубатого!

— Как я не хотел впутываться в эти выборы!

— Не панікуй, — насупив брови Нарочицький. — Пока все идет как надо. Главное, чтобы не прошел Чубатый и плавно прошел УПЭВ!

— Все равно найду сук, состряпавших эти листовки!

— После боя кулаками не машут. Ты проиграл. До побачення.

Валентин вийшов і в коридорі зіткнувся з Максимівим.

— Треба поговорити, зачекай на вулиці, — підморгнув той.

— Пошел вон! — розвернувся, щоб іти далі.

— Ти не став мером, щоб гавкати! Кажу, зачекай!

Валентин знехотя кивнув. Перше весняне сонце заховалося за хмари; довколишнє стало непривітно сірим.

… Це фіаско. Його скидали з рахунку. Він — ніхто. За рік, відколи став на місце Анджея, вдалося заробити близько п'ятдесяти тисяч доларів — такі гроші він мав, коли був бригадиром… Поміняв шило на швайку. Ще й на вибори витратився… Що далі?! Доводилося утримувати тридцять бойовиків; хотів їх розпустити, але Сєнцов вимагає, аби поки що залишив… Ще й батько, — вусатий націоналіст — виліз на голову! Треба відсилати його назад. Дати на місяць сто доларів, хай живуть. «Ні, двісті, — вирішив, — Оленці треба одяг на літо, Надійці»… Несподівано серце розтопилося, коли пригадав Кицю.

Нарешті вийшов Максимів. Відійшли у бік.

— Даремно вліз у ці вибори. Знаєш, хто тебе здав?.. Твій друг Нарочицький. Він на зв’язку в СБУ! — зареготав. — Але я тобі нічого не казав!

— Брешеш!

— Пес бреше! їм треба пропхати Кравченка! Це й дурню зрозуміло!

— Не вірю!

— Це твоя справа. Коли б я керував УБОЗом, ти би давно сів в ІТУ і вийшов би тільки після виборів!… І ще таке: якщо завтра своїх виродків з Нагірної не забереш, їх заарештують за наводкою СБУ. А вони мовчати не будуть. Їх теж здав Нарочицький! Тому думай, що для тебе краще.

Валентин залишився один. Його обставили червоними прапорцями. Не вірилося, що Нарочицький — сука. Хоча було схоже на те. Рішуче зателефонував у Нагірну:

— Миша, оставляйте все как есть, и — домой, я провалил выборы!

Наступний дзвінок зробив до секретарки і наказав зібрати прес-конференцію. На ній виступив з промовою:

— Я чесно проводив виборчу кампанію, але пан Кравченко ніяк не вгамується! Спонсорований червоними недобитками та білоруським бацькою, застосував усі методи брудних технологій. Це — зомбування населення нічними закликами у мегафон, щоб голосували за нього. Це — листівки, які поливали мене брудом… Я знімаю свою кандидатуру і закликаю, щоб ви віддали голоси за Чубатого…

До Кіркуєва підбігла секретарка, щось прошепотіла на вухо. Валентин зблід, рішуче звівся і вибіг із зали. На полохливі запитання журналістів, що сталося, секретарка пояснила:

— У батька Валентина Петровича інсульт…

Валентин кинувся в лікарню. Батько був непритомним. Сів біля нього дивився на ще живу плоть, яку поступово покидало життя. Валентин відправив на той світ немало людей, та їхня смерть не мала жодного значення. Та раптом на смертній постелі тіло людини, що дала йому життя, що за останні місяці створила сімейний затишок у його помешканні…

Він згорав, як свічка. І винен у цьому, за словами Максиміва, Нарочицький… Жереб кинуто.

Час спливав. Валентин зиркав на годинника, і з жахом помічав, що замість п’яти хвилин, як здавалося, минало півгодини. Сидів біля батька, опустивши голову, думав важку думу. Та листівка добила його… Хотів татові сказати кілька добрих слів, поскаржитися на своє дурне життя, на постійний страх, на безглузде становище, в якому опинився. Але слів не було. Нічого не було, лише густий вечір за вікном, розмірений хід годинника і він — наодинці зі смертю.

Але враз:

— Тату-тату, — вперше звернувся до батька як належить, — чому тебе не було поруч, коли мати вигнала мене на вулицю? Коли мене судили? Ти з'явився надто пізно, але дав відчути себе хоч у чомусь повноцінною людиною. Тепер маю сестричок, Оленку… Ти ще потанцюєш на нашому весіллі…

Валентин довго щось говорив, а батько смиренно лежав з посмішкою під сивими вусами… Опівночі реанімаційна бригада констатувала смерть від крововиливу у мозок.

Кіркуєв вибіг з палати. Був переконаний, що листівки, які вбили старого, — справа рук Нарочицького: «Ці запроданці доконали батька. Першим отримає кулю Володька. Дуже небезпечно бути заступником Швеця»…

Йдучи, зателефонував до секретарки і попросив організувати похорон батька:

— Я в дорозі на Київ, треба в Чорнопіль перевезти сестер. Скажеш пацанам, щоб завтра поздирали в місті всі ті листівки!

До Нарочицького зайшов запросто, подзвонивши з під'їзду, сказав, що є важлива справа.

— Ти що сьогодні наговорив?! — заверещав той.

— Не гарячкуй. Я накопав