Читати книгу - "Емілі виростає"

— Так. Пан Гарді вважає, що він блискуче проявив себе у дискусії, і твердить, що Перрі чекає велике майбутнє, — відповіла Емілі.

— Добре, — знехотя просичала тітка Рут, — а все ж я хочу, щоб ти припинила мандрувати глупої ночі моєю господою з метою десь притулитися й писати свої оповідки. Якби ти лежала тоді в ліжку, як личить добре вихованій панні, то нічого такого не трапилося б.

— Я не писала оповідання! — аж скрикнула Емілі. — Не написала ще жодного слова, взятого зі своєї уяви, відколи обіцяла тітці Елізабет, що писатиму саму лише правду або не писатиму взагалі. Таж я вже казала, що спустилася донизу тільки по книгу «від кузена Джиммі».

— І ти не могла зачекати до ранку? — напосідала тітка Рут.

— Облишмо ці марні допити, — озвався кузен Джиммі. — Я, знаєте, голодний. Жінки, займіться-но вечерею!

Елізабет і Лаура покинули вітальню так слухняно, неначе розпорядження щодо вечері пролунало з вуст самого Арчібальда Муррея. За хвилину й Рут подалася слідом за ними. Справа повернула на інше, і це стало для неї чималою несподіванкою. Але мусила відступитися: так чи так, а загроза великого родинного скандалу минула.

— Справу залагоджено! — весело оголосив кузен Джиммі, коли за всіма тітками зачинилися двері.

Емілі зітхнула. Стара, пишно обставлена вітальня раптом видалася їй такою гарною і затишною…

— Так, завдяки тобі, — сказала, кидаючись Джиммі на шию і сердечно його обіймаючи. — А тепер, любий кузене, ти мусиш добряче мене висварити.

— Ні, ні, не буду. Але обережніше було б не відчиняти вікно вночі — правда ж, курчатко?

— Правда. А втім, обережність є найнуднішою з людських чеснот. Буває, людина її соромиться, прагне чинити спротив, незважаючи на всі небезпеки, всупереч будь-якій обережності…

— А потім доводиться переживати всі наслідки такої хоробрості, — закінчив кузен Джиммі.

— Отож-бо й воно! — засміялася Емілі. — Не люблю я простувати крізь життя з головою, втисненою у плечі, роззираючись надовкіл, чи хтось, бува, за мною не спостерігає. Я чесна у своїх вчинках, а до людських очей та язиків мені байдуже. Що поганого в тім, що ми з Перрі розмовляли через вікно? І в тому, що він намагався мене поцілувати, теж немає нічого поганого. То було залицяння з його боку — не більше. Ох, ненавиджу етикет, усі ті правила поведінки! І, як слушно говориш, мені доводиться переживати наслідки цієї ненависті.

— Але не завжди ми в силі завдати собі на плечі такий тягар, курчатко, — у тому вся річ. От, якби ти з часом вийшла заміж, маленька, і мала дочку, що її вночі застала б на подібній розмові з парубком, якби ти опинилася на місці тітки Рут, — скажи, ти була б задоволена? Тобі сподобалася б така сцена? Скажи відверто…

Емілі задумалася.

— Ні, не була б задоволена, — визнала, — але тільки тому, що не знала би, що відбувається.

Кузен Джиммі захихотів.

— Отож-бо, курчатко. Сторонні люди не знають, не можуть знати, адже вони сторонні. Тим-то мусимо зважати на око людське. Я лиш дурнуватий Джиммі Муррей, одначе знаю, до якої міри ми змушені рахуватися з людськими очима і язиками й стежити за власною поведінкою. Ну, годі про це… Курчатко, на вечерю буде смажена картопелька!

Тієї ж миті з кухні долинув запах смаженої страви, такий домашній, звичний запах — нічого спільного з компрометуючими ситуаціями й сімейними трибуналами. Емілі ще раз обняла кузена Джиммі.

— Волію радше обіду, що складається з польового зілля, але в товаристві кузена Джиммі, аніж найкраще підсмаженої бульби в товаристві тітоньки Рут, — оголосила вона.

3 квітня 19…

Часом я починаю вірити у вплив недобрих зірок на наше життя чи в так звані фатальні дні. Якщо це вигадка, то як же з людьми доброї волі можуть траплятися такі достоту сатанинські події? Не встигла ще тітка Рут охолонути з обурення після моєї пригоди з Перрі, а вже знову я вплуталася у трагікомічну історію.

Треба бути чесною. Те, що сталося, сталося не через парасольку, що випала з моїх рук на землю, не через люстро, яке розбила минулої суботи в Місячному Серпі, — ні, це сталося через мене, це тільки моя провина.

З Нового року звільнилося місце пастора у церкві святого Джона в Шрусбері. Приїжджали кандидати на цю посаду, парафіяни слухали їхні проповіді. Пан Тауерс із «Часу» просив мене скласти звіти про ті казання. Я мала писати їх щодругу неділю, себто тоді, коли не їду на вихідні до Чорноводдя. Перша проповідь була доброю, я з приємністю писала про неї. Друга — ніякою: не затрудняючи себе, написала про неї кілька байдужих слів. Але третя була просто кумедною. Поділилася своїм враженням з тіткою Рут, як верталися з церкви додому.

— Ти гадаєш, — відказала тітка, — ніби є компетентною в оцінці церковної проповіді?

— Так, поза сумнівом!

Та проповідь була геть нікчемною. А, крім того, пан Вікгем суперечив самому собі разів… кільканадцять. Плутав метафори, приписував апостолу Павлові те, що безумовно належить Шекспірові, допустився чи не всіх літературних гріхів, зокрема такого, що був смертельно нудним. Попри те, я мусила скласти звіт і про це казання, коли вже впряглася у відповідну справу. Для власного задоволення я написала аналіз проповіді. То було розкішне заняття! Виявила всі логічні невідповідності, вказала на слабку аргументацію, непевність думки. Пишучи, я вельми тішилася — ох, то була дуже гостра, їдка сатира — воістину сатанинський витвір!

Певна річ, я написала цю критику для себе — лиш потім я відредагувала звіт, так би мовити, об’єктивно: щоб оцінка була не надто