Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Знову день - і все німіє. Тісно... Душно... Сірі стіни... Місто мертвих, чи пустиня? Суне-лізе гад страшенний, Хоче в грудях примоститись - Гад зневіри навіжений, І нема чим боронитись... Згинуть, а не покоритись!" І ще - про сироту-полоненого: "Ніхто не згадає, ніхто не зідхне - Він змалечку в чорному тілі, - І спину натомлену нижче все гне, Хоч ломить кістки наболілі. А часом у грудях як що й защемить, Неначе образою стисне, - Він кайлом, махне, - тільки камінь тріщить, І полум'ям-іскрами бризне... За кого, для чого забрали з села, І нащо послали у поле, І як його куля ще там не знайшла? Він навіть не думав ніколи... І буде все гнутись, аж поки впаде, Конаючи, може, спитає: Чи Бог розпорядок у світі веде, Чи Бога на світі не має?!"

Незабаром надійшла осінь - холодна, дощова, непривітна. Віяли холодні, дошкульні вітри, вивіваючи з нас рештки тепла, затримуваного організмами ще від часів народження.

У бараках чавкає під ногами. Давно взялися цвіллю наші вошиві матраци. Трохи зменшилися робочі дні, але ані трохи не поліпшала їжа. Довші, нудьготніші стали осінні заплакані ночі; кожної такоі ночі, вливши в себе з вечора казанок брудного літепла, кожен із нас мусить вибігати по шіснадцять-вісімнадцять разів за ніч - отуди, де довгі й широкі ями з кладочками, де й осінніми холодними ночами вовтузяться коло діжок із "золотом", нещасніші й за нас, побратими-серби...

Можна було спостерігати, як люди, найчастіше представники інтелігентних професій, на очах хиріють, тануть, поволі втрачають людський образ, перестають умиватися, не доглядають за собою.

Ці вже зовсім не вибігають ночами, а через те на ранок у бараці смердить уїдливим аміяком - навіть люті осінні вітри неспроможні постачати в бараки потрібні запаси кисню крізь широкі проруби для вікон, про людське око позаставлювані рядами дощок.

Часто на ранок на мокрих, смердючих матрацах знаходимо якогось "м'ягкотілого" інтелігента, а то й просто ще з дому виснаженого каторжною працею в наймах громадянина якогось ведмежого закутку великої Росії, що в невідому хвилину ночі наказав нам довго жити. По його знекрівленому обличчю тільки важко плазують загони вошей, даремно шукаючи собі поживи.

Тоді трупа витягають на подвір'я, старший барака призначає когось за гробокопателя та двох-трьох за носіїв, і цей причет ховає земляка свого, під доглядом варти, отут недалеко, по той бік дроту. А за його спадщину - зайвий матрац та солдатську торбу -часом зчиняється бійка між його колишніми найближчими сусідами.

Були такі, що їм вистачало мужности перерізувати собі горлянку бритвою, коли вона, бритва, й досі збереглася після трусів та реквізицій - пам'ятаєте, ще з Дебрецену? Були такі, що вішалися на скручених із онуч поворозках.

Помічник бухалтера якогось великого залізо-скоб'яного торговельного підприємства з-над Волги, з таким виплеканим інтелігентським обличчям, завжди ніжно закрученими вусиками й борідкою-еспаньйолкою, давно вже не вмивається, світить голим задом, одна пола брудної шинелі завжди тьопається йому по підлозі, з носа, через усі губи, тече... Але він, цей колишній помбух, знаходить у собі мужности вибратися вночі з барака, підплазувати до загородженого дротом кагату напівгнилої, перемерзлої картоплі, заготовленої для нас на зиму, - у нього вистачає мужности про стягтикрізь дріт руку, витягти картоплину, і тут таки, коло дроту, ненажерно запхати її в рот. Він так захоплений єдиною ідеєю - підтримати своє існування якимось їстивом, йому так атрофувалися всі інші людські почуття, що він нічого не бачить, він не чує застережливих покликів вартового, аж поки вартовий підходить до нього й заганяє йому в зад багнета - по саму цівку...

Тоді він несамовито кричить недорізаною худобою, але крики його тонуть у темряві осінньої ночі, не сполошуючи нікого в холодних, мокрих бараках, крім кількох вартових мадяр, що збігаються на подію, на "допомогу" своєму побратимові-вартовому.

Хліб тепер роздають уже не самі мадяри, а через наших старших бараків. За старших правлять, звичайно, наші унтер-офіцери з тих, що досі найбільше відзначались за ретельних пригінчих на роботах.

І коли одного разу такий унтер Богданов, - я так і досі не знаю, з якого краю великої Росії він походить, хоча це тоді докладно записав до свого щоденника наш однорічник, семінарист Богорський, що все похвалявся своїм родацтвом із якимось учителем Т.Г.Шевченка - Богорським, - я так і досі не знаю, з яких країв походив старший нашого барака Богданов, а коли одного разу цей унтер Богданов роздає ввечорі нам оті мікроскопічні, як на дані умови, порції кукурудзяного, наполовину з якоюсь брудною, сірою мішаниною, хліба - кілограм на чотирьох, стається страшенний злочин.

Молодий, може вісімнадцятилітній хлопець із добровольців - отих, знаєте, що "за вєру, царя і отечество" - що вже теж, очевидячки, почав "здавати": не вмивається, світить голим, обдертим тілом і т.д., цей хлопець краде, на очах у Богданова, зайву пайку - чужого пів фунта хліба.

Тоді Богданов кидається на нього, перед