Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Безперечно, саме з її личком, яким я побачив його вперше над морем, пов’язується у мене кілька справ, що їх я, зрозуміло, опишу. У певному сенсі я мав рацію, пов’язуючи їх із нею, бо якби тамтого дня не пішов на дамбу, якби не обстежив її, не законилися б у мені всі ці помисли (хіба що зако-нилися б про інше). Але тут я давав хука, бо ця благовісна насолода, якої ми шукаємо в гожому жіночому личку з перспективи часу, походить від наших чуттів: насправді сторінки, які я написав би, Альбертині, тим паче Альбертині тодішній, були б не зрозумілі. Але саме завдяки тому (і це застереження нам, інтелектуалам, щоб не варилися у власнім соку), що вона так відрізнялася від мене, вона запліднила мене смутком, ба навіть звичним із самого початку зусиллям уявляти собі ту відмінність. Якби вона могла зрозуміти ці сторінки, то відповідно не була б здатна на них надихнути.
Ревність — чудова звідниця, і якщо нашій картині чогось бракує, вона зараз же приведе з вулиці підхожу красуню. Її брови вже злиняли для нас, але юнка знову стане вродливицею, тільки-но ми приревнуємо її, і це заповнить порожнечу.
Рано чи пізно ми умремо, і нас уже не тішитиме картина, завершена таким робом. Але ця думка нас не знеохочує. Адже ми розуміємо, що життя трохи заплутаніше, ніж гадають, так само, як і обставини. Отже виникає пильна потреба цю складність показати. Спасенні ревнощі не конче народжуються від погляду, розповіді чи думки, що відкидає нас назад. Вони ладні нас кольнути, як ми гортаємо річник — для Парижа це так званий «Весь Париж», для села — «Замковий Календар». Хоч-не-хоч ми слухали слова гарної дівчини, байдужої вже нам, що вона має вибратися на кілька день до сестри в Па-де-Кале, під Дюнкерком; так само хоч-не-хоч ми зміркували, що, мабуть, колись до цієї гарної дівчини женихався пан Е***, але вона перестала з ним бачитися, бо вже ніколи не відвідувала бару, де сходилася з ним колись. Ким би могла бути її сестра? Часом не покоївкою? З делікатности ми не розпитуємо її про це. Аж це, гортаючи навмання «Замковий Календар», дізнаємося, що пан Е*** має замок у Па-де-Кале, під Дюнкерком. Усе ясно: аби справити приємність гарній дівчині, він узяв її сестру за покоївку, і якщо наша красуня більше не зустрічається з ним у барі, то лиш тому, що він спровадив її до себе, бо пропадає у Парижі майже цілий рік і не може обійтися без неї, коли відпочиває в Па-де-Кале. Пензлі, п’яні від люті й любови, так і ходять по полотну. Та що коли це щось інше? Може, пан Е*** таки направду перестав бачитися з гарною дівчиною, але знічев’я рекомендував її сестру своєму братові, осілому на цілий рік у Па-де-Кале? Отож тепер дівчина, навіть не зумисне, вибирається до сестри тоді, коли пана Е*** там нема, бо давно вже з ним розцу-ралася. Та й сестра, може, ніяка не покоївка ані в замку, ані деінде, а просто у Па-де-Кале в неї родичі. Наш первісний біль відступає перед цими останніми домислами, які до решти втишують ревнощі. Але що з того? Ревнощі, зачаєні серед сторінок «Замкового Календаря», з’явилися впору, бо лакуну на полотні тепер уже заповнено. Рядки вже так і ллються з-під пера завдяки породженій ревнощами присутності гарної дівчини, якої ми більше не ревнуємо, розлюбивши її.
Аж ось зайшов шафар і сповістив, що перший твір уже зіграно, тож я можу перебратися з бібліотеки до салону. Я згадав, де я. Але я не втратив нитки своїх роздумів, бо світський раут і повернення на люди мали поставити мене на поріг нового життя, якого я не здолав знайти на самоті. Нічого дивного: враження, завдяки якому в мені могла воскреснути вічна людина, не пов’язувалось уже так тісно ані з самотою, ані з суспільством (як я думав колись, як це у мене, певно, колись і було і як ще, може, було б і нині, якби я розвивався гармонійно, замість тупцювати на місці, тупцювати аж дотепер, коли цьому тупцюванню начебто вже кінець). Отже, переживаючи цю красу лише тоді, коли на теперішнє відчуття, хоча б найнікчемніше, накладалося подібне відчуття, яке, спонтанно відроджуючись у мені, поширило перше з цих відчуттів водночас на кілька періодів і сповнювало мою душу, де незвичні відчуття залишили таку глибоку пустку, загальною сутністю, — вже не було резону не заживати таких відчуттів як серед природи, так і серед людей, якщо випадає нагода, мабуть, нерозлучна з особливим збудженням, завдяки якому в ті дні, коли ми виламуємося зі звичного трибу життя, навіть найпростіші речі знову приносять нам
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віднайдений час, Марсель Пруст», після закриття браузера.