Читати книгу - "Останній спадок"

минулу ніч вона й на мить не склепила повік, подумки раз по раз прокручуючи сцену їхнього прощання. Згорьована жінка тепер би все віддала, аби те прощання виявилося не таким холодним. Тепер би Ірина обійняла Далібора, шепочучи слова підтримки та відгороджуючи від невідворотної долі, що чатувала на нього за дверима. Жінка карталася за власну нетерплячість, що осіла на її сумлінні гірким осадом.

— Привіт, — кивнув Юрій із дального кута кафедри, щойно Ірина переступила поріг. — Маєш змучений вигляд…

Жінка загорнула за вухо пасмо волосся, що спадало на очі, і махнула головою в бік колеги, не промовивши, проте, жодного слова. Потому пройшла до свого заваленого стосами паперів робочого столу й важко осіла в крісло. Те заскрипіло, але витримало. Ірина випростала праву руку з невеликою чорною сумочкою, і та впала їй під ноги. Не звернувши уваги, жінка взялася діставати з нижньої полички столу ноутбук.

«Хоч Windows приємно вітає мене», — подумала Ірина, утупившись у заставку.

— Йой, ти тільки глянь на себе.

Ірина підвела голову. У дверному проході стояла Михайлівна, уся в просякнутому м’ясним запахом лахмітті. Вона досі не розуміла, як стара могла так легковажно ставитися до власної презентабельності. Сморід відчувався майже завжди, і, попри стабільність, звикнути до нього ніяк не вдавалося. Очі Михайлівни поглипували на неї зі співчуттям і зверхнім наставництвом.

— Тебе ті думки про Далібора в могилу зведуть, — докірливо промовила, підходячи ближче, майже впритул.

Ірина, яка саме відкривала в пошуку Google новини з теґами «Далібор Кравець», «убивства Ілів», «самогубство Максим Підгірський», згорнула браузер, аби уникнути зайвих розмов. Михайлівна, попри повагу до неї на кафедрі, під час бодай найменшої суперечки перетворювалася на нестерпно впертого віслюка, що напосідатиме, доки всі не визнають його правду. Ірина мовчала. Запах гнилого м’яса наче випробовував її й без того слабку витримку.

— Ти що, знову не спала?

Цього разу Михайлівна примостилася стегном на Ірининому столі. Довга спідниця задерлася й оголила вкриті важким варикозом коліна.

— Спала. Усе гаразд, дякую за турботу.

— Ніц не гаразд. Втюхалася в того вбивцю. Той скурвий син — маніяк якийсь. Викинь його з голови. Знайдеш іще красунчика, як мій…

— Може, досить?! Будь ласка, облиште мене. Я хочу попрацювати.

Михайлівна дещо ображено витріщилася на молодшу колегу. Її обличчя почала заливати фарба.

— Чого так верещати? Хіба не можна поговорити нормально?

— Говоріть, скільки заманеться, але не сидіть своєю дупою на моєму столі! — Ірина вже не стримувала гніву. Тонни накопиченого за останні дні негативу нарешті прорвалися на волю. — Хочете правду? Задовбали ви своїми казочками! Та хто на вас гляне? Та вам тільки й залишається, що уявляти, як старі немічні пальці торкаються ваших варикозів. Я знала, що самонавіювання — доволі потужна сила, але ж не така, щоби втримувати на тремтячих ногах мерця з хтивою діркою замість мозку.

Груди розпашілої від крику Ірини ходили ходором — зараз вона нагадувала легкоатлетку після кількакілометрового забігу. Стара зі згорбленою спиною відскочила від столу, пропікаючи жінку лютим поглядом. У передчутті чогось жахливого Юрій мало не ліг за своїм столом. Коли пахло смаженим, хлопець завжди переймався тільки своїм задом.

— Та як ти смієш? Пискуєш до старших? Зовсім поваги не маєш! Проживи спершу з моє, а тоді роззявляй рота. І по-друге, це ти мені про вигадану реальність говоритимеш? Ти? Та, що розпускає шмарклі за тим маніяком! А він ЦІЛЕ село винищив. Наголошую: ціле село! Та ще й нашого любого Максима…

— Любого?! — зарепетувала Ірина. — Та ви й не здогадувалися про його існування, доки він… доки…

— Що? Не вбився за наказом Далібора?

Тепер уже Ірина підскочила з крісла і, впершись руками в стіл, заволала:

— За наказом?! І як це він, по-вашому, йому наказував?

— Та ти, що, люба, телевізор не дивишся? Там усю правду вже давно розказали. Обколов твій мужик хлопця. Обколов. Я не знаюся на тих новомодних наркотиках, але якщо в шлунку малого щось знайшли, то так тому й правда.

— Ви не тямите, про що плещете! — Ірина ладналася зацідити ноутбуком по самозакоханій пиці старої. — Навіщо йому? І як? Він хороший чоловік, добрий батько.

— Батько… страшно уявити, як він міг знущатися зі свого сина. Мабуть, бив щодня й голодом морив.

«Сука стара!»

— Вам самій він іще донедавна подобався. — В Ірини виникло непереборне бажання розвернутися та вийти. Утекти. Як зазвичай.

— Усі маніяки дуже добре грають роль милих хлопчиків. Доки не вчують смак м’яса…

— Тоді дивно, чому він не накинувся відразу на вас!

Вона швидко підхопила із землі сумку, запхнула туди потрібні для наступної, останньої на сьогодні лекції папери, узяла ноутбук і гордовито випросталася перед Михайлівною.

— Не зрозуміла, — пробелькотіла стара.

— Звісно. Напевно, на таку гниль кидаються тільки всякі Федоровичі. А ти, — обернулася вона через плече до Юрія, — також звинувачуєш у всіх бідах Далібора?

Юрій, який досі сидів мовчки, стенув плечима й спокійно відповів:

— Я не думаю про вбивць. У мене інших справ повно.

Чорнявка розпачливо вилетіла з кафедри, бурмочучи собі під ніс прокльони. Щойно вона переступила поріг, як сльози потоком ринули з її очей.

9

Малечковичі, Україна. 14 вересня, 2015 рік

Я проспав майже дванадцять годин: крізь вікно знадвору лилося хоч і неяскраве, та все ж полуденне світло. Підступивши до єдиного в кімнаті вікна, кинув погляд на небо. Жарке й набридливе кілька днів поспіль сонце сьогодні ховалося за хмарами. Уперше, відколи я виїхав до Ілева, на вулиці можна було вільно дихати, а не з відразою цідити сухе гаряче повітря.

Опустивши погляд, я вгледів двоє здорованів у темних футболках, що копирсалися в невеликій коробці, витягнутій із припаркованого біля будинку авто. Я вихилився з вікна, аби роздивитися і авто, і вміст коробки, та чоловіки зайшли за ріг будинку й зникли з очей.

Залишалося тільки налаштовувати себе на позитив, переконувати, що все гаразд, Луці нічого не загрожує, усе ось-ось закінчиться й ми заберемося з цього клятого Львова подалі. Може, до Польщі. Чи до Чехії. Навіть Сракостан зараз здавався нічогеньким варіантом. Пересиливши себе, я ліг животом на підлогу й узявся відтискатися. Тіло проштрикували сотні голок, голова гула відлунням серцебиття, кожен порух супроводжував мимовільний стогін. У будь-якій незрозумілій ситуації відтискайся, а ситуація видавалася йобнутись якою незрозумілою.

Що робити тепер? Мені й далі муляла думка, що я помилився, розшифровуючи напис на паперовій стрічці. Це було єдиним поясненням, чому ми з Марком та Олівією нічого не знайшли в селі. Звісно, залишалися варіанти з десятком