Читати книгу - "He відпускай мене"

— Ну, я намагаюсь сказати, — наполягав Томмі, — що в ті часи я почувався таким розгубленим, що не здатен був на творчість. Я не міг нічого робити. Знаю, що повинен був, але почувався розгубленим. Тому у вашій Галереї немає моїх творів. Я знаю, що це моя провина, і знаю, що вже, мабуть, надто пізно, але я приніс із собою дещо, — він підняв сумку і почав її розстібати. — Деякі з цих робіт були створені недавно, інші — досить давно. А твори Кет у вас повинні бути. Її твори часто забирали до Галереї. Правда, Кет?

Якусь мить вони обоє дивились на мене. Тоді Мадам майже нечутно сказала:

— Бідні створіння. Що ми з вами зробили? Всіма нашими задумами й планами? — ці слова зависли в повітрі, а я знову помітила сльози в її очах. Вона обернулась до мене і запитала:

— Ми продовжимо цю розмову? Ви бажаєте продовжувати?

Коли вона це промовила, розмита підозра, що з’явилась у мене раніше, стала конкретнішою. «Я зайшла занадто далеко?» А тепер: «Ви бажаєте продовжувати?» Мене пронизав мороз, коли я усвідомила, що ці запитання вона задавала не мені і не Томмі, а комусь іншому — комусь, хто слухав позаду в темній частині кімнати.

Я поволі обернулась і почала вдивлятись у темряву. Мені не вдавалось нічого розгледіти, натомість я почула механічний звук з досить великої відстані — здавалось, будинок простягається набагато далі, ніж я уявляла. Потім я розгледіла якусь форму, що рухалася в нашому напрямку, і жіночий голос промовив:

— Так, Марі-Клод. Продовжмо.

Я все ще вдивлялась у темряву, коли почула, як Мадам чмихнула, пройшла повз нас і зникла в темряві. Долинули гучніші механічні брязкання, і Мадам знову з’явилась, везучи когось на інвалідному возику. Вони проминули нас, і якийсь час я не могла розгледіти особу у возику, оскільки Мадам її закривала собою. Але ось Мадам обернула возика, щоб ми могли побачити ту, що у ньому сиділа.

— Розмовляйте з ними. Це з вами вони прийшли говорити.

— Я теж так вважаю.

Особа в інвалідному возику мала хворобливий і покручений вигляд, і я змогла впізнати її майже винятково завдяки голосу.

— Міс Емілі, — неголосно промовив Томмі.

— Ви з ними розмовляйте, — сказала Мадам, наче вмивала від усього руки. Але так і залишилась стояти позаду возика, пропалюючи нас поглядом.

Розділ двадцять другий

— Марі-Клод має рацію, — сказала міс Емілі. — Розмовляти вам слід зі мною. Марі-Клод багато зробила для нашого проекту. І те, як усе завершилось, змусило її зневіритись. Щодо мене, хоч яким би глибоким було розчарування, я все ж не почуваюсь аж так погано. Думаю, те, чого ми досягнули, заслуговує певної поваги. Ось поглянути на вас. У вас все добре. Впевнена, що ви могли б розповісти мені чимало такого, чим я пишалась би. Як вас звати, нагадайте? Ні-ні, заждіть. Я пригадаю сама. Ти — хлопчик зі складним характером. Зі складним характером і великим серцем. Томмі. Я права? А ти, звісно, Кеті Г. Ти чудово проявляєш себе в ролі опікунки. Ми про тебе багато чули. Бачите, я все пам’ятаю. Я б навіть наважилась заявити, що пам’ятаю кожного.

— І яка їм від цього користь? — запитала Мадам, а тоді обійшла інвалідний візок, проминула нас і зникла в темряві. Там, як мені здалося, вона зайняла те місце, де недавно перебувала міс Емілі.

— Міс Емілі, — сказала я, — як приємно знову вас бачити.

— Дуже мило з твого боку так казати. Я впізнала тебе, але ти мене могла не впізнати. Насправді, Кеті Г., якось недавно я проходила повз тебе, коли ти сиділа там на лавці, і ти мене не впізнала. Ти поглянула на Джорджа, великого нігерійця, який мене віз. О так, ти на нього уважно поглянула, а він поглянув на тебе. Я і слова не промовила, і ти навіть не здогадалась, що то була я. Але сьогодні, у теперішньому контексті, ми одне одного впізнаємо. Ви, здається, шоковані моїм станом. Я останнім часом не в найкращому стані, але сподіваюсь, ця штукенція — не назавжди. На жаль, мої дорогі, я не зможу розважати вас так довго, як мені хотілося б, оскільки невдовзі приїдуть робітники, щоб забрати мою тумбочку. Це надзвичайний предмет. Джордж обгорнув її захисною прокладкою, але я наполягла, що все одно стежитиму за транспортуванням сама. З тими робітниками ніколи невідомо. Вони так грубо поводяться з речами, під час їзди меблі катуляються всередині вантажівки, а потім їхній працедавець стверджує, що пошкодження були від початку. Таке з нами вже траплялось, тож цього разу я наполягла, що їхатиму поруч. Річ прекрасна, вона була зі мною ще в Гейлшемі, тож я налаштована отримати за неї справедливу ціну. Отож, коли вони прийдуть, мені доведеться вас, на жаль, покинути. Але я бачу, мої дорогі, що ви прийшли за покликом сердець. Зізнаюсь, мені радісно вас бачити. І Марі-Клод також радісно, хоча цього і не скажеш з її вигляду. Правда, серденько? Ох, вона вдає, що це не так, але це так. Вона зворушена тим, що ви нас знайшли. Так, вона зовсім розкисла, не зважайте, учні, не зважайте на неї. А зараз я постараюсь відповісти на ваші запитання, як тільки зможу. Мені безліч разів доводилось стикатись із цими чутками. Коли ми ще були в Гейлшемі, до нас за рік приходило дві або й три пари, щоб поговорити про це. Нам навіть писали. Такий великий маєток нескладно знайти, якщо прагнеш порушити правила. Так що, як бачите, ця чутка існувала ще задовго до вас.

Вона якусь мить дивилась на нас, тоді глибоко вдихнула.

— У самому Гейлшемі, коли починались такі розмови, я докладала всіх зусиль, щоб їх викорінити. Але що я могла вдіяти з учнями, які вже від нас ішли? Врешті, я повірила — і Марі-Клод вірить у це також, правда, серденько? — що ця чутка — не просто окрема чутка. Я маю на увазі, що вона відроджується на рівному місці знову і знову. Коли вдається знайти джерело і перекрити його, ти не можеш завадити тому, щоб чутка зародилась деінде. Я дійшла до цього висновку і перестала хвилюватись. А Марі-Клод не хвилювалася через це ніколи. Вона дивилась на це так: «Якщо вони такі дурні, нехай собі вірять». О так, не треба робити оце своє пісне