Читати книгу - "Мені не потрібен чоловік! Що значить, ви наполягаєте?!, Ольга Обська"

Розділ 39. Без картинок и літерок

Блез ще з вечора запланував візит у ратушу. Збирався "ніжно" поговорити з Шабролем. Мабуть, мало він його залякав — товстун робить помилку за помилкою. Дозволив Вів'єн відстрочити виплату боргу. Хіба його про це просили?

Втім, новий день приніс нові відомості. Блез з самого ранку вирушив у ратушу, але ціллю був уже не Шаброль. Планувалося "ніжно" поговорити з іншим чиновником — головою опікунської ради міста. В обов'язки Готьйо входило дбати про маленьких городян. Під його опікою були школи і, найголовніше, притулок. Саме тому Блезу і був потрібен саме він.

Готьйо нервово підвівся з крісла, коли побачив на порозі свого кабінету гостя. Блезу подобалося, як змінювалися обличчя людей, варто було йому проявити до них цікавість.

— Радий бачити, монсіре Б-Блезе, — очі Готьйо забігали. — Чим можу бути к-корисний?

Страх. Їх усіх охоплює страх. Не важливо, посміхається Блез або дивиться зневажливо — люди тремтять у його присутності.

— Я прийшов зі скаргою.

— С-скаргою? На кого?

А ось це правильне запитання. Блез тут через Моріса. Той став сильно заважати — постійно крутиться поруч із дівчиною. Спочатку Блез вважав, що йому буде зовсім не важко зламати її. Так би і було, якби братик не крутився неподалік. Вона відчуває в ньому підтримку, тому така незговірлива.

Скільки років Блез чекав, щоб у крамниці з'явився господар. Нею не можна заволодіти без його на те добровільної згоди. Яка удача, що крамниця була заповідана юній наївній дівчині – думалося, з нею не виникне проблем. Ось тільки виявилося, що спочатку потрібно прибрати з дороги її колишнього нареченого.

Батько Блеза любив казати: "Часом, щоб перемогти ворога, зовсім не потрібні поєдинки. Просто чекай і спостерігай. Ворог сам зробить помилку". Ось Блез і дочекався. Моріс узяв під опіку убогу сироту з притулку. Пожалів? Ой, даремно. Жалість робить людину слабкою і вразливою. Тепер не важко буде вивести Моріса з гри.

— Монсіре Готьйо, — Блез зайшов йому за спину. Він любив розмовляти так, щоб співрозмовник не бачив його обличчя. — Мені стало дещо відомо.

— Щ-що?

Готьйо не наважився розвернутися. Блез не кліпаючи дивився на його потилицю. Люди не здогадуються, що потилиця — найвразливіше їхнє місце. Саме там народжується страх, який сковує тіло і холодить душу.

— Сталося дещо кричуще. Одна з Матінок притулку віддала вихованку під опіку страшній людині. Хіба це припустимо, щоб будь-який пройдисвіт міг забрати собі дитину?

— Ні-ні, — промекав Готьйо. — Звичайно, ні. Лише опікунська рада своїм рішенням може дозволити комусь узяти під опіку сироту з притулку. Я суворо покараю Матінку.

— Матінка не винна, — Блез поклав руку на плече Готьйо, і той здригнувся. — Гадаю, вона погодилася на цей необдуманий вчинок під впливом магії тієї страшної людини, про яку йде мова.

— Але хто він?

— Моріс Буасельє. Думаю, ви достатньо чули про цього чоловіка, щоб усвідомити, наскільки він небезпечний для дитини.

— Ч-чув.

— Тільки-но він забрав сироту з притулку, відразу ж піддав ризику — поселив у артефакторній крамниці. Лише безумець або лиходій здатний на таке. Мало того, що крамниця проклята, так іще, наскільки мені відомо, там оселилися бродяги і відщепенці. Хіба може голова опікунської ради закривати очі на подібне?

— Н-не може.

— Лишень уявіть, як будуть обурені городяни, якщо дізнаються, що ви дозволили настільки небезпечному чоловіку опікунство. Особливо ті, хто ще пам'ятає той страшний випадок, який стався з вини Моріса, коли він був іще хлопцем.

Це сталося до того, як сім'я братика разом із ним переїхала з Тре-Скавеля у столицю. Вони, взагалі-то, і втекли звідси через те, що чутки про те, що сталося, поповзли містом. Саме тоді знаючі люди і запідозрили зв'язок Моріса з дамарійцямі. Ніхто точно не знав, що це за зв'язок, але подейкували, що його навернули. Батьки постаралися замести сліди, тому довести, що саме він був причетний до тієї страшної події, не вдалося. Проте все одно з тих пір за ним тягнуться чутки про його страшну таємницю.

— Думаєте, місто забуло про події тринадцятирічної давнини?

— Н-ні.

— Тоді подбайте, щоб сироту негайно повернули до притулку.

Жодні заготовки для артефактів, залишені під подушкою, не завадили міцному здоровому сну Яни. Коли вона відкрила очі, здивувалася, як багато сонячного світла ллється в кімнату — стало зрозуміло, що вже пізній ранок. Оце Яна спати мастак!

Насамперед вона відшукала очима Жанетт. Та вже прокинулася. Сиділа в кріслі і гортала книгу — записи Жюля.

— Муазіль Вів'єн, ви прокинулися? — зраділа вона. — А я сиділа тихенько, як мишка. Боялася вас розбудити.

Яну розчулило, як малятко оберігало її сон.

— А чим же ти займалася? — Яна піднялася з ліжка і почала приводити себе до ладу.

— Я спустилася вниз. Спочатку ваш кузен заплітав мені коси, і поки заплітав, навчив пісеньці про кота...  Кузя – чорний кііііт, в крамниці він сидииииить... а потім дядечко Боніфас мене нагодував. Він сказав, що знає чотирнадцять способів зварити дитині кашу.

Дядечко Боніфас — прозвучало зворушливо. Вочевидь, дехто вже встиг втертися до дівчинки в довіру.

— А потім я знову повернулася сюди. І щоб не заважати, стала дивитися картинки до казки, яку ви мені вчора читали. Але тут немає картинок. Тут навіть літерок немає. А в нас у притулку всі книги з літерами.

— Як це так? Літери повинні бути, — посміхнулася Яна.

Дивно, що Жанетт їх не бачить.

— Тут лише порожні аркуші, — продовжувала дивуватися дитина.

Яна підійшла до крісла і глянула на відкриту сторінку. Все, як завжди — не зовсім рівні рядки вже знайомого дядечкового почерку.

— Ось літери, — Яна провела пальцем по одному з рядків. — Бачиш?

— Ні, — Жанетт похитала головою.

Вони обидві задумалися. Яні встигла прийти в голову тривожна думка, що у дитини проблеми із зором. Короткозорість? Дальтонізм? У дорослих так завжди: раптом що — відразу думають про погане, не те що діти. Жанетт міркувала просто, тому і видала мудрий здогад: