Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Помовч! – прошипіла, не стримуючи посмішки.
Вона підморгнула мені, а я знову засміялася і побачила, що за нами зацікавлено спостерігає Соля.
– Коли ви встигли подружитися з Боженою? – спитала вона, коли ми поверталися в офіс.
– Не так давно.
Не хочу нічого приховувати від Солі, але не знаю, як почати розмову.
І тут раптом в мене ззаду хтось врізався на повному ходу! Я мало не впала, але в останній момент мене за талію різко підхопили сильні руки і повернули в вертикальне положення.
– Господи, мені так шкода! Прошу вибачення, прекрасна незнайомко, – звернувся до мене “хтось”.
Я вирівняла дихання, що збилося від страху, і роздивилася, хто ж став порушником мого спокою.
Це був чоловік приблизно одного віку з Власом. У нього було хвилясте коричневе волосся, різкі риси обличчя і карі очі, що здавалися майже чорними. От наче й гарний, але в мене мурахи по тілу пройшлися. І зовсім не від приємних відчуттів.
Було у цьому чоловікові щось… Небезпечне.
– Нічого, з усіма буває. Дякую, що притримали, – відповіла, знімаючи його руки, що все ще лежали на мені. – До побачення.
– Ні-ні, так не піде. Я просто зобов’язаний запросити вас на вечерю, щоб нормально вибачитися. Я – Данило, до речі.
Намагається бути милим, посміхається… Можливо, він дійсно гарна людина, а моя реакція – ну, помилилася. З ким не буває. Але ні про яке ближче знайомство, звісно, все одно мови не було.
– Це зайве, але дякую за запрошення – видавила з себе посмішку у відповідь і поспішила відійти від нього.
– Ну, хоч ім’я своє скажи. Я ж спати не зможу, якщо не дізнаюся як тебе звати, дівчино з небесними очима, – Боже, який дурнуватий підкат.
– Думаю, ви зможете це пережити.
– Що ж… Дуже сподіваюся, що це не остання наша зустріч, – підморгнув і швидко пішов в іншу сторону.
І як він взагалі в мене врізався на величезному тротуарі, де окрім нас з Солею майже не було людей?
Дивний…
Через декілька секунд біля мене з гучним скрипом загальмувала сіра мазда Власа.
– Що він хотів від тебе? – вийшов з авто і одразу накинувся з таким питанням. – Про що говорили?
Він був розлючений, а я взагалі не розуміла його такої реакції. Ревнує? До випадкового незнайомця?
– Власе, заспокойся. Я навіть не знаю його. Божевільний якийсь, що врізався в мене, а потім…
– Що потім?
– Та нічого потім! – викрикнула, вже не в змозі стримувати себе. – Вибачився і все!
Не варто йому знати про вечерю, а то мені вже просто страшно уявити його реакцію. Тим більше я не погодилася, а незнайомець просто не знав, що в мене вже є хлопець. Він же ж в мене є?
– Тобто хочеш сказати, що не знаєш, хто це був?
– А маю знати?
– Новак, Ніко! – відповів, стискаючи губи. – Ти стояла і мило спілкувалася з Данилом Новаком!
– Хто? Той самий Новак? Очманіти! – я була шокована почутим. – Напевно, це найдурніший збіг в світі. Я ж справді не знала, що це саме він. Якщо забув, ти тільки розповідав мені про нього, а не показував.
– Гаразд… – він потер обличчя руками. – Просто побачив його поряд з тобою і втратив контроль. Вибач.
– Ти маєш мені довіряти, а не кидатися одразу, наче той цербер, – мені було дуже неприємно і я не збиралася це приховувати.
– Я… Стараюсь, але…
– Доброго дня, Властиславе Романовичу, – раптом почули ми зі сторони.
Упс! Соля! Я зовсім забула, що у нас є “глядачі”.
– Привіт, Соломіє, – з посмішкою звернувся до неї Влас, а я – стояла і просто ховала очі від сорому. – Сідайте, я підвезу, – це вже до мене.
– Та ми можемо й самі, – намагалася відмовитися, щоб не відчувати себе ще більш ніяково.
– Хоменко, – і подивився на мене таким поглядом, ніби говорив “Вона все одно вже все знає, тож досить ламатися”.
– Ну добре, – відповіла з видихом і пішла до авто.
Поки вмощувалася, зловила у задньому склі погляд подруги. Шокований погляд, якщо точніше.
***
Їхали у повній тиші. Соля – намагалася переварити нові дані, я – досі не могла перестати соромитися, а Влас – просто насолоджувався поїздкою, іноді кидаючи на мене насмішливий погляд.
– Я замовив нам столик в ресторані на вечір, тож не затримуйся, будь ласка, – сказав, коли ми доїхали, а потім без зайвої скромності поцілував мене в скроню.
– Ніко, я тебе почекаю… ем… Там десь, – пискнула Соломія і миттю вибралася з авто.
– Ти ж сам не хотів, щоб хтось знав, а тут так себе поводиш вільно.
– Так вже вийшло, – відповів, знизуючи плечима. – Та й Соломія не така людина, що буде патякати наліво й направо.
– Звідки така впевненість?
– Ти їй довіряєш? – спитав серйозно.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До зустрічі ніколи, Меланія Арт», після закриття браузера.