Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Емоції від пережитої пригоди все ще вирували в крові, то кидаючи в піт, то проводячи крижаною долонею по хребту. Ну, а хіба не було чого? Добре що башибузуки вчинили нерозважливо. А як би не поквапилися і спершу доповіли отаманові? Лежали б зараз на березі безіменного озерця не кінські туші, а наші тіла. Або, що ще ймовірніше, бочівку розірвало би раніше... І все — на цьому б моя одіссея і закінчилася. Ні слави, ні почестей, ні сліду в історії...

Відверто кажучи, не тішить такий підсумок. Невже моє призначення — стати їжею стерв'ятників? Та ну, дурниця. Стали б мене заради цього на п'ятсот років назад засилати. Простіше під трамвай пхнути.

Тиша діяла на нерви, і щоб відволіктися від неприємних роздумів, я почав розпитувати Василя про Запоріжжя. Він відповідав охоче. Відчувалося, що козакові приємно поговорити про Січ. Втім, хто з нас не любить згадати про свій дім, рідних і близьких? Особливо, коли ті далеко і згадується лиш добро.

— Січ... — суворий, битий, рубаний і стріляний козак, який бачив сотні смертей, як ворогів так і друзів, вимовляв це слово з тією тихою ніжністю, як говорять про матір.

Загалом, нічого нового Василь розповісти не міг, але на відміну від скупих книжкових рядків, його розповідь був живою, наповненою любов'ю до рідного краю, гордістю за товаришів.

Якщо говорив про фортецю, то не давав довідку про висоту, довжину і товщину стін, а розповідав, як затягували на кутові вежі важезні кулеврини. І як не витримали дошки і зламалися під вагою гармат. І як шестеро братчиків, стоячи на стіні, утримували кулеврини у висячому положенні кілька хвилин, поки під них заводили новий поміст. Троє зомліли, а мотузки не відпустили. Відливати водою довелося. А Товкач від перенапруги навіть оглух на одне вухо. Щось всередині тріснуло.

Потім перескочив на те, як Ахметка виграв заклад, хто довше під водою висидить. Більше двох діб мок у річці вихрест, а чоботи юхтові від кошового в нагороду заробив. Ще й з підківками срібними.

Заговоривши про річку — згадав рибний промисел. І так широко став розводити руками, що я не витримав.

— О, я теж історію згадав. Про рибалок. Хочеш послухати?

— А щоб ти знав яка в Річищі така прірва риби! В косяк списа встромити — він так і пливе сторчма, не… — Василь відчув підступ і замовк на півслові. — Чому ні? Розповідай. А то у мене вже в горлі пересохло. Відпочину трохи.

— Історія коротка. Одному рибалці друзі руки зв'язали. А після запитують: «Ну, і яку ж рибину ти вчора витяг?» А той склав кільцем великий палець з вказівним і каже: «Не повірите! Ось з такими очиськами! Як у пугача!»

Запорожець посміхнувся, відкрив рота... і несподівано подав знак мовчати.

— Тихо... Не шуми. Бачиш, коні стривожилися. Чують щось. І це їм не подобається. Он як вухами стрижуть.

— Може, вовки?

— Ні... — Василь уже був у сідлі і оглядав степ, приклавши долоню до чола. — Зарано їм ще... Цуценятам місяців три, не більше. Вовчиці з ними у норі возяться. От як під кінець літа в зграю приведуть, — тоді почнуться лови... А зараз, якщо і нишпорять сірі, то десятком, не більше. Ми їм не по зубам... Не сунуться.

— Можна подумати, вовки стануть розмірковувати і рахувати, як ти... — гмикнув я недовірливо. — Це ж звірина дика, безмозка. Піди, вгадай, що їм заманеться?

Василь притримав коня, почекав, поки я порівняюся і відважив смачного потиличника. Вірніше, спробував. Методику козацької науки я вже збагнув, тож був напоготові. А боксер, що не вміє ухилятися — колода і каліка. Я, хоч і недовго в зал ходив, але ази засвоїти встиг.

— Що не дав себе вдарити — молодець, — похвалив Василь. Але глянув так, що стало зрозуміло: захоче, ніякі «нирки» не допоможуть. — А в іншому — дурниці верзеш. Розумніші за вовка хіба що коні. Але якщо вони бачать в нас господарів, друзів і захисників. То вовки — найнебезпечнішого ворога. З яким зайвий раз краще не зачинатися. І поки голод не примусить, ніколи зграя не нападе на того, хто дужчий. Так що до зими вовків боятися не слід. Вони влітку навіть до пораненого не наближаються, поки не впевняться, що він знесилів. Але і то не головне. Я ще не чув, щоб хижак з підвітряного боку до здобичі підкрадався.

— А коні це знають?

— Я хіба не сказав, що вони розумні? — здається, Василь всерйоз задумався про другий запотиличник і вже примірявся, як зручніше відважити його. Але знову відволікся... Завмер, нагадуючи стривоженого беркута. Навіть очі заплющив, обертаючись у слух.

А мій кінь, вперше, ткнувся мордою мені в плече. Немов, підштовхував. Квапив... І бачачи, що я не розумію, невдоволено форкнув. Рухайся, мовляв. Гм… Дійсно, хто ж із нас двох сапієнс?

— Лізь у сідло, Петре. Не подобається мені це... Може, і немає там нічого, можливо — на холодну воду дую. Але, на шаровари об заклад битися не стану. А раз так, не варто лише на щасливу долю сподіватися. Якщо судилася біда — рано чи пізно, вона з'явиться. Ну, а козацьке діло — підготуватися до зустрічі. Наскільки можливо.

За останні дні доводилося бачити мені Полупуда в різних ситуаціях. Але таким тоном і з таким виразом обличчя він говорив лише одного разу, — коли ми готувалися напасти на табір ординців. Супроти дюжини, з однією шаблею на двох. А значить, те невідоме, що зачаїлося в степу, запорожець рахував не менш небезпечним.