Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Наступного ранку я таки зважилася зателефонувати мамі. По-перше, за допомогою Рукса мій телефон був не тільки новим, але й повністю захищеним: ковен не зможе його відстежити. По-друге, я вже й так дуже давно їй не дзвонила, а це загрожує тим, що вона подзвонить сама і пів години висловлюватиме своє невдоволення. Тож відтягувати не було куди. Довго думаючи я дійшла висновку, що нічого не говоритиму про свої останні «пригоди». Був шанс, що мама все ж таки нічого не знає (хоча Лілі була переконана в протилежному), а я не хотіла все це звалювати на неї. Тому наша розмова пройшла як завжди: я говорила про універ, вона про останні новини з рідного містечка, а після взаємної фрази «Я сумую за тобою» ми розпрощалися. Я навіть не встигла відчути докори сумління за свою брехню, як почувся голос Лілі:

– Настав час приступити до твого навчання, – сказала вона, підходячи до мене й опускаючись прямо на підлогу перед диваном.

– Якого навчання?

– Прискореного, – радісно заявила вона. – Твоя магія з якоїсь причини була запечатана – ти не могла використати свій дар. Щось дало поштовх і твоя сила почала проявлятись і рости. Дуже швидко рости. За нормальних умов це відбувається за роки, а в тебе за дні. І ми не маємо часу для поступового навчання, враховуючи божевільного мага, що з незрозумілої причини хоче твоєї смерті. Отже, будемо йти так званим коротким курсом.

– Чому мені здається, що твій короткий курс мені не сподобається, – я примружилася, дивлячись на неї зверху вниз, навіть не зсуваючись з дивана.

– Тому що це може бути надзвичайно небезпечно, – вона говорила підкреслено спокійно. – Але тобі ж потрібен результат,

Лілі майже щиро посміхалася, але я відчувала, як вона тисне цією фразою на мене. Так, мені потрібен був результат, і я мала хоч щось робити заради нього. Адже вся моя попередня участь не приносила особливої користі. Нехай прямо про це Лілі не говорила, але зараз прозоро натякала, що настав час докласти хоч якихось зусиль. Я здалася. Сповзла з дивана на підлогу і сіла до дівчини у дзеркальній позі.

– Отже, найлегше для сфара – це бачити аури, – її тон звучав майже як у вчительки перших класів. – Для цього треба відключитися від зовнішнього світу, дозволити собі не бачити і чути, а відчувати. Люди це називають шостим почуттям і найкращий спосіб відкрити його – притупити решту. Коли нас навчають, ми довго медитуємо, навіть входимо в транси, щоб повністю відключитись від фізичного, і тоді ти починаєш зосереджуватися на аурах.

– Я готова медитувати, – впевнено заявила я, сідаючи зручніше, майже в позу лотоса. – Це не здається чимось складним.

– Бо це звичайний спосіб, а нам потрібний прискорений.

– Що тоді робитимемо ми? – все моє тіло напружилось.

– У давнину був один вид страти, коли хотіли щоб винуватець зазнав мук перед смертю, – я вже було відкрила рота, але Лілі різко підняла руку, присікаючи будь-які мої слова. – Смертю – якщо є наміри вбити, але контролюючи це закляття, шанс завдати шкоди мінімальний. Я поясню, як воно працює і навіщо його використовують.

– Я слухаю, – мій голос звучав хрипко.

– У людини 5 основних органів чуття, які відповідають за зір, слух, смак, нюх та дотик. Закляття Delirium відключає їх, що спричиняє затьмарення свідомості, порушення вестибулярного апарату, сенестопатію, галюцинації, божевілля та смерть. Раніше його застосовували на найжахливіших злочинцях та вбивцях, щоб продемонструвати іншим, що смерть за порушення законів ковена не буде швидкою та безболісною. Першим етапом сфара позбавляли смаку та нюху – малоприємно але незагрозливо. Потім забирали слух. При цьому злочинців тримали ув'язненими. Вони їли не відчуваючи ані смаку, ані запаху, дозволялися зустрічі з рідними, але вони не мали змоги востаннє почути голос своїх близьких. Передостаннім був зір. Після цього сфара замикали на самоті на певний час. Без зору та слуху він втрачав сприйняття часу і починав божеволіти. На останньому етапі його виводили на площу, щоб усі бачили, що трапляється з ворогами ковена. Там його позбавляли тактильних відчуттів, внаслідок чого сфар довго не проживав. Нездатність відчувати будь-що м'язами, шкірою, рецепторами призводило до повної дезорієнтації у просторі. Ти не розумієш, в якому положенні перебуваєш, адже не відчуваєш землі під ногами, ваги та тиску теж не сприймаєш. У більшості випадків сфар міг просто падати на місці або навпаки починав бігти, завдаючи собі серйозних травм, адже болю теж не зазнаєш. Навіть той, хто був психологічно стійким і не впадав в істерику відразу, все одно жив не довго. Тобі доводиться щомиті повторювати собі, що необхідно залишатися на місці, що треба дихати, що навколо тебе не порожнеча. Мозок цього вже не розуміє: нервові закінчення, що передавали інформацію до мозку, більше не працюють. Рано чи пізно всіх охоплює божевілля, і вони помирають у жахливих мареннях.

– Пізнавально, – я ледь змусила себе вимовити хоч одне слово. Мій власний мозок, отримавши ці знання, просто відмовлявся їх обробляти та аналізувати, ніби створивши захисний бар'єр від жаху історії.

– Це було давно, але зараз деякі сфари самі занурюють себе у такий стан. Поступово і ненадовго та обов'язково під наглядом.

– Навіщо?

– Я ж сказала – відключення інших почуттів допомагає зосередитися на своїй внутрішній енергії і розкрити свою силу.

Запала довга пауза, перш ніж я наважилася заговорити.

– Я правильно розумію – ти хочеш зробити це зі мною? – мій голос продовжував звучати безбарвно та байдуже.