Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

— Угу… весело у вас там...

— Дуже весело, отамане Антоне, — потемніли очі в Іридії. — Але повернемось до таємної в'язниці. Ми теж чули про її існування, але за весь час, навіть найкращим слідопитам не вдалося її розшукати. Ти перший, хто хоч щось конкретне може про неї розповісти.

— Це не рахується.

— Чому?

Від такого питання я навіть розгубився. Що означає: «Чому»? Мало що людині наснитися може? Як там за визначенням? Неймовірна комбінація реальних фактів. Ось… Я б інакше спитав: звідки в моїй голові усі ці картини і події, якщо я взагалі з іншого світу? А головне — сон до карти не додаси і позначки не зробиш.

Сприйнявши мовчання, як згоду та відсутність аргументів для продовження суперечки, обидві сестрички багатозначно покивали і в свою чергу подалися до коней, поступаючись місцем наступній парі.

— Чесно скажу, отамане… — почав розмову Мамай, — не думав, що на цьому світі мене ще чимось можна здивувати.

Судячи зі схвильованого рум'янця на щічках Оксани — її уяву мені теж вдалося вразити. Це добре. Хочеш завоювати жінку — приверни увагу, щоб змусити думати про себе, решту вона зробить сама. Я, поки, не збирався заводити гарем, але то річ така — чим чорт не жартує. Іридія надто незалежна, для приємного проведення часу, секс із нею — ще той спаринг, а Меліса — хоч і ніжна, як шовк, занадто таємнича. Ніколи не збагнеш, що у неї в голові. Всі ці Чорні меси та інша темрява не найкраще підґрунтя для тривалих стосунків. Ворожка, правда, теж не варіант. Трясця… У цьому світі, взагалі, ще залишилися звичайні жінки? Окрім селянок? А то навіть така беззахисна на вигляд Настуня і та відьмою виявилася.

Це я не відволікаюся, з розумною мордою паузу тягну. Чекаю на продовження. Взяли собі манеру, довкола та навколо витанцьовувати.

— Я думав, ти збереш загін відчайдушних рубак, потісниш якогось панича, як із Полісся, та й будеш чергове гніздо вити. Потім пристанеш на службу до одного з вельмож рангом вище і на цьому вгамуєшся. У найсміливіших припущеннях — підеш як Зборівський на Запоріжжя над козаками верховодити. З благословення Хмеля. А то й із власної волі. На Низу завжди набереться кілька сотень непосидючих, готових хоч куди, хоч би з ким — аби тільки в похід.

Я продовжував мовчати. Іноді надаючи обличчю задумливий вираз. Роздуми про поведінку дівчат цьому дуже сприяють. Навіть краще ніж множити в умі трицифрові числа.

— Скажи щиро, ти звідти прийшов? Так? Щоб добровольців проти чергового хрестового походу зібрати?

Ось так воно і відбувається… Коли люди не мають інформації, висновки вигадують, згідно зі своїм уявленням про те, що відбувається. А мені краще й далі мовчати, доки не зрозумію, яку відповідь вони хотіли б почути.

— Завжди ви чоловіки так, — втрутилася в розмову Оксана, відсуваючи козака. — Чого причепився до людини, як тати, з ножем до горла. Ось, прямо зараз, вийми та поклади тобі відповідь. А те, що отаман наш міг клятву дати, що в таємниці свою місію збереже, у твою чубату голову не приходило? Бачиш, мовчить? Значить, брехати нам не хоче, а правду сказати не може.

— Це так? — Мамай все ж хотів ясності. Але тепер і я знав, яка відповідь правильна. І, дивлячись у вічі козаку, ледь помітно кивнув головою.

— Дякувати Богу, — перехрестився той. Оксана також. — Тоді й мені слова порушувати не доведеться. Я з тобою, отамане. Аж до кінця. Можеш не сумніватись.

— І я… — ворожка аж помолодшала… Якщо можна так сказати про двадцятирічну дівчину.

Трясця його бабусі… Ще одна таємниця на мою голову. Але не марнуватимемо часу на її рішення. Просто скористаємося результатом. А у «що, де, коли» зіграємо пізніше.

— Дякую, — додаю в голос урочистості, що відповідає моменту. — Я у вас і не сумнівався. Знаю — не підведете. А тепер, якщо всі готові, може, поснідаємо і продовжимо шлях? Дуже мені бажано, ще сьогодні покінчити з усіма проблемами Масляного броду.