Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Рита. Ти б, може, навмисне муки ці зробив би, щоб намалювати? Живі муки тобі тільки як «чудові рисочки*?

Корній. А, Рито, ти, як мама...

Рита. А хіба не так? Та ти ж подумай: на полотні ж ми, я, твоя жінка, і син твій. І ти радієш, що ми мучимося, бо ти можеш схопити «те, що треба*. Вдумайся сам як людина, що ти робиш?

Корній. А, Рито, ти, як мама, «вдумайся, схаменися». Ти мене не розумієш, от і вже.

Рита. Так — не розумію, як ти хочеш.

Корній. А, я це знаю. Я це знаю. Я це казав...

Р и т а. І не зрозумію! Я можу бути товаришем, але давати сім’ю, давати себе й дитину свою полотну — не можу.

Корній. Ага! От воно і єсть. От воно і єсть. Значить, ти — не товариш. От це і єсть все... От і вже.

Рита. А-а ти хотів би цього? Ти, може, хотів би ще «вищої» скорби, щоб Лесик помер і тоді мою скорб намалювати? Ха-ха-ха! Та цього не буде. Ти сам себе нищиш! Чуєш? Як Лесик помре, тобі не буде кого малювати! Чуєш? Твоє полотно все одно зостанеться нескінченим. Розумієш?

Корній (вражений). Нескінченим?

Р и т а. А як ти скінчиш? Ну? Хто тобі буде моделлю? Де ти «рисочку» візьмеш? Ну? Це полотно ти все одно мусиш не скінчити. Ти мусиш його продати. І друге почати.

Корній (стрепенувшись, немов упечений). А, ні! А, вибачай... Коли вже діло йде так, то ти мусиш, нарешті, щось для цього зробити! От.

Р и т а. Я? Що я можу зробити? (Корній хоче сказати.)

В двері стук.

Корній. А, ще когось несе. Ввійдіть!

Входять С н і ж и н к а і Я не он.

Сніжинка. Вибачте, будь ласка, ми на одну хвилинку. Добродій Янсон має до пані Рити одну справу. На одну хвилинку.

Рита (здивовано). До мене? Дуже прошу.

Янсон (<спокійно). Прошу мені вибачити, що вмішуюсь в ваші особисті справи. Річ в тому, що мені відомо, що вам треба виїхати через здоров’я дитини з Парижа. Цілком розуміючи вас і знаючи ваше скрутне становище, я насмілився запропонувати вам свою маленьку поміч. Я можу вам позичити грошей; коли зможете вернути, тоді й повернете.

Рита (спалахнувши). О, дякую дуже. Але...

Янсон. Вибачте, я вас переб’ю. Але одна умова: я позичу гроші тільки вам із тим, що виїдете з Парижа ви, а ваш муж лишиться тут.

Рита. Що-о?! Щоб я одна їхала?.. Що ви, добродію?

Янсон. Таку умову я ставлю.

Рита. Щоб муж мій тут зостався, а я їхала? Для чого? Навіщо вам?

Янсон. Така моя умова.

Рита (глянувши на Сніжинку). Ха-ха-ха! Я розумію. Дуже дякую, добродію, дуже дякую. Ви дуже добрі, а ще більш простодушні.

Корній. Я не розумію цієї умови. І потім ми не можемо згодитись... Я мушу кінчати свою роботу. Що за... чудна умова?

Рита (до Янсона). Та ви розумієте, що ви пропонуєте, чи ні?

Я н с о н. Я, мадам, завжди даю собі відчит, що говорю і роблю.

Рита. Не думаю, що на цей раз ви вірний відчит собі дали! Ха-ха-ха! Розумієш, Корнію, цю умову? Я поїду, а ти лишишся тут, і в тебе не буде вже жінки й сім’ї. Ти будеш «вільним», і дехто може зайняти моє місце. Ха-ха-ха! А добродій Янсон така добра людина, що згоджується помагати цьому.

Сніжинка весь час посміхається.

К орній. Що за нісенітниця!.. А, маєш... Я не розумію, добродію, навіщо я'вам тут? От єсть!

Янсон (з спокійною усмішкою). Така моя умова. Я ніяких пояснень не можу вам дати.

Рита. Ну, то за таку поміч я можу вам на двері показати, добродію!

Янсон. Як знаєте, воля ваша.

Рита. Ха-ха-ха! Та хіба я не знаю, чиї це умови? Це не ваші, а он чиї! (Показує на Сніжинку.) Ні? Неправда?

Янсон. Я сказав, що пояснень дати вам не можу.

Рита. Ну, розуміється. Як ви можете їх дати, коли вона звеліла вам не давати. Вона звелить вам стерегти двері, як вона спатиме з любовником, і ви стерегтимете!

Янсон (спокійно). Це моя справа, шановна добродійко. Ви приймаєте мої умови?

Рита (гнівно). Ні! Таку поміч я вважаю собі за образу! Розумієте? Забирайтесь геть!

Янсон (уклоняючись). Я цього ждав. Прошу вибачення. (Повертається і йде.)

Сніжинка (з посмішкою, до Корнія). А правда, Янсон може розуміти красу?

Рита. Так само, як павіан! Або жалкий раб!

Сніжинка (тихо). Дуже помиляєтесь. У всякому разі своє він любить так, що все дасть за нього. А ви своє так не любите. Ви жертвуєте сином для ревності. Не правда?

Рита. Як ви смієте так говорити зо мною?

Сніжинка. Хіба не правда? Хто вам дорогше?

Рита. Про те я вам казати не буду, бо ви ні того, ні другого не розумієте. Вам бульварні чуття тільки зрозумілі. Прошу вийти з нашої хати.

Сніжинка. Я на образи не хочу одповідати образами. А до того, що я розумію, ви ще не доросли. Прощайте, Білий Медведю! (Помалу виходить за Янсоном.)

Рита. Ха-ха-ха... О, подумаєш! Не доросли... Але яке нахабство! Який цинізм! Така пропозиція. Це таке... од-верте щось, нахабне, брудне. Фу, Господи! Та як вона сміє?!

Корній (що весь час ходив по хаті). А, лиши... Ну, просто Сніжинка дурниці робить. А, що там... Я все одно не можу. От і вже. Не можу.

Рита. Ти завтра ж продаси полотно і визволиш мене од таких образ і пропозицій! Чуєш? І як ти міг слухати спокійно цю підлу пропозицію? Як ти міг допустити це?! Вона ж, видно це, прийшла спеціально, щоб нас образити!

Корній. А, Рито. Яка там образа... Зовсім вона цього не думала. От собі думає, що сім’я не підходить артистові, й хоче нищити її. От і вже... І не в тому річ.

Рита. Ти, здається, цілком співчуваєш їй.

Корній. Лиши, Рито... Не можу я співчувати тому, чого нема в мені.

Рита. Ні, ти співчуваєш! Бо якби ти був проти цього, ти б не мучив нас так, ти б давно вже зробив для сім’ї те, що всякий мусить зробити.

Корній (раптом роздратовано). А, для сім’ї, для

СІМ’Ї! ВСЄ ДЛЯ СІМ’Ї! А ЧОМУ СІМ’Я ЦІЇ* mphp

Такої^сїм’ї я не xo]3yLÜi єсть! Не хочу, та й ужеТЗГпере-ptc таку сім;ю. Це минулося... Минулося. Все для