Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

спілкування перетворилося на порушення соціальної дистанції. Як і з історією, тут потрібно розуміти контекст навколо тих чи тих дій; щоб його зрозуміти, історики майбутнього мають відтворити страх і непевність щодо пандемії коронавірусної хвороби, послухати пісні, під які люди танцювали 2020-го. Може, у майбутньому хтось порівняє глобальний локдаун та обмеження на подорожі із заклáдом Філеаса Фоґґа та його ставленням до можливостей сучасного світу, адже ця праця раптом описувала атмосферу зовсім нової епохи, у якій витав оптимізм і безмежні можливості.

У такий заплутаний час, коли взаємозалежність світу явна, як ніколи, і коли на нього впливають події та процеси, про які годі було уявити раніше, варто підсумувати деякі головні тенденції минулого. В «Історії світу» я їх визначив кілька. Я намагався дати огляд і контекст, не зводячи різноманіття й широту історії до людського досвіду та проєктів.

Улін-ван, правитель царства Чжао, майже 2500 років тому сказав: «Замало вміти слідувати шляхами минулого, щоб поліпшити сучасний світ, а вивчивши зниклі дні, ви ніколи не заволодієте сучасністю»[381]. Він мав рацію, але немає сенсу вважати знання історії за політичний інструмент. Можна радше мислити навпаки: що більше людей у суспільстві знають про складність історії, то складніше тим чи тим інтересам опанувати сучасністю. Знання про події минулого та його тенденції можуть дати міцну основу в нашій мінливій і непередбачуваній сучасності. Як мені видається, якщо чітко розрізняти минуле й сучасне, стати жертвою сучасних упереджень і стереотипів складніше.

Головна ідея цієї книжки полягає в тому, що дослідження історії має захистити минуле від імперіалізму сучасності, а також від простої й часто нарцисичної моралізації тих, хто жив раніше. Я намагався не зловживати історією, створюючи міфологічне минуле, яке звинувачувало б тих чи тих áкторів сучасності або минулого. Інша головна ідея полягає в тому, що співіснування сучасності з минулим — украй складне, тому сучасність часто потребує нових відповідей від історії. Я подав описи та погляди, зважаючи саме на згаданий парадокс. Крім того, ця книжка не написана з тієї позиції, що історик мусить жити в минулому й постійно вишукувати ту «першопричину» або перший «рух». Дослідник має нагоду та відповідальність спробувати пов’язати сучасні тенденції з колишніми. Може, знання про історію, що виникають унаслідок цього, допомагають позбутися сліпої влади минулого й дистанціюють від панівних настроїв сучасності про тріумф чи поразку.

Наш час має багато потенційних поворотних моментів в історії з політичного, технологічного, цивілізаційно-історичного поглядів, а також з погляду ставлення людини до природи. Зважаючи на це, у цій книжці я демонструю, що мислення, за яким розвиток вважають переходом від простого до складного, або від неволі до волі, — це спрощення й надмірний оптимізм. Еволюційні теорії історії не можуть пояснити ані перших цивілізацій, ані долі династії Мін чи Османської імперії, ані стрімкого розвою та консолідації сучасного світу. Вони передбачають, що історія обов’язково йде певним шляхом, і намагаються допасувати всю різнобічність і непередбачуваність історії до однієї моделі. Однак держави, імперії й цивілізації не розвиваються як рослини — з насіння до квітки. Такі уявлення про історію ігнорують її раптовість і не вловлюють чи не найціннішої риси людини — уміння бачити різні можливості, пристосовуватися і створювати нові моделі життя. Теорія про розвиток як нормальний стан суспільства і можливий задум історії створюють надмірну довіру до лібералізму та свободи і, може, до здатності людини підготуватися до майбутнього, сповненого несподіванок. Достоту, як перші цивілізації не були початком історії, так і сучасність не становить її кінець.

Коли дописую цю книжку, світ здається інакшим — на диво непередбачуваним, з нечітким майбутнім. Історія сформована, як ми побачили, з низки великих, епохальних несподіванок. Історія — це вічне, нескінченне джерело знань про широту та розмаїття людського досвіду. Тому історична перспектива може звільнити людину, адже сучасність — це не завжди продукт того, що сталося раніше, а історія складається з тривалої низки сучасностей.

Вивчаючи світову історію, ми можемо обміркувати те, як панівні інституції та ідеї суспільства відбивали упередження, визначені часом і місцем. Загалом історичні знання допомагають зрозуміти, що завжди є альтернативи. Маємо чимало причин бути песимістами, але причин вірити, що історія скінчилася або от-от скінчиться — жодних. Лише так можемо зберегти віру у здатність людини змінити себе та світ.

Подяки

Щоб написати книжку про історію світу, потрібні роки підготовки, тож маю подякувати багатьом людям. Ця книжка спирається на дослідження, над якими я працював протягом кількох десятиліть в університетах у Берґені, Осло та Кембриджі. Усі дані зібрані з архівів та бібліотек у Хартумі, Джубі, Кампалі, Найробі, Принстоні, Даремі, Берклі, Абеліні, Кампалі, Нью-Йорку, Вашингтоні, Лондоні та Манчестері. Шукаючи старі листи давно забутих чиновників на службі Британської імперії в Південному Судані чи відомих англійських підприємців і цілковито таємні записки британського та американського урядів, я намагався зрозуміти, як пов’язані події далекого майбутнього, і потребував у цьому підтримки. Усюди я стрічав колег, які мене надихали; мені допомагали багато вправних архіваріусів і бібліотекарів. Те, що я зумів попрацювати серед учених-міждисциплінарників, які досліджували розвиток усього світу і яких постійно відвідували міжнародні фахівці у своїх галузях, — хоч це було в Інституті імені Хрістіана Міхельсена, що в Берґені, хоч у Центрі розвитку та довкілля при Університеті в Осло — було вкрай цінно.

Університети традиційно підсумовують знання через освіту. Це допомогло й мені. Я ніколи не зміг би, напевне, написати цієї книжки, якби кілька років поспіль не читав лекції для студентів-істориків в університеті Осло, розповідаючи їм про стару та сучасну історію світу. То було не лише цінно, а й у певному розумінні визвольно — я мав привілей викладати історію широко тоді, коли дослідження стають чимраз вужчими. Ця робота змусила, зокрема, поглянути на свої проєкти про історію Нілу та промислову революцію у значно ширшому контексті. І тут сталося неймовірне: схоже, я почав краще розуміти свої дуже вузькі дослідницькі царини. Тому хочу подякувати Інституту археології, історичної пам’яті та історії в Осло за те, що його працівники запросили мене прочитати такі великі оглядові лекції, а студенти відвідували їх і ставили запитання. Водночас я міг паралельно вчитися у двохсот п’ятдесяти дослідників та авторів (з майже ста країн), з якими працював разом над дев’ятитомником, присвяченому історії води у світі. Тому мушу подякувати і їм, моїм співредакторам, і відповідальному редактору видавництва IB Tauris Девідові Стоунстріту, який працював над цим проєктом аж 14 років і постійно підтримував мене й мій задум, хоч праця зрештою вийшла набагато більшою, ніж будь-хто з нас планував.

Однак «Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення» ніколи не побачила б світ без серії «Шість доповідей про безісторичність», які я прочитав восени 2019-го в Національній бібліотеці Норвегії в Осло і які вміло організовувала Еліне Скор Клевен. Керівництво бібліотеки, а саме її директор Аслак Сіра Мюре, прагнули організувати серію лекцій, присвячених історичним тенденціям і зосереджених навколо найконфліктніших тем сьогодення. Для мене це була інтенсивна та інформативна осінь, зокрема тому, що інтерес до згаданої серії виявився величезним. Мені довелося самому все переглянути: як професор історії, я мав щось розповідати людям, що нічогісінько не знають