Читати книгу - "Демократія"

людей цінували вміння президента тримати від них подалі релігійників. Проте ісламісти мали своїх послідовників серед деяких інтелектуалів і в сільській місцевості. Найважливіша група ісламістів, «Мусульманське братство», організувалася 1928 року, але її десятиріччями забороняли через конфлікт із державою. Одного з найвизначніших братчиків, Саїда Кутба, стратили 1966 року, однак його екстремістська ідеологія надихала багато поколінь терористів. Інший братчик, Айман аль-Завахірі, відколовся від групи в 1979 році, вважаючи, що братчики надто помірковані й зацікавлені в політичному процесі. Свою нову організацію Завахірі потім об'єднає з «Аль-Каїдою» і після загибелі Осами бен Ладена очолить її.

Вибори в країні робилися про чуже око для підтримки режиму Мубарака. Проте напередодні виборів 2000 року щось почало мінятися. З'являлися осередки опозиції президентові. Особливо стривожило Мубарака зміцнення ісламістів. Він відповів арештами двохсот членів «Мусульманського братства» і заборонив їм брати участь у політичному житті. Тому братчики пішли на вибори як незалежні й здобули чимало місць на цих та наступних виборах. Попри формальну заборону група лишалася добре організованою, подачною в бідних районах країни, де уряд їй програвав. Відкрито діяти «Мусульманське братство» не могло, але воно вело роботу в мечетях і медресе. Воно було найбільш структурованою й ефективною політичною опозицією, хоча й технічно відлученою від політики.

З іншого боку, у світських продемократичних сил було кепсько з опертям. 2001 року молодий законодавець Айман Нур заснував партію «Аль Ґад» («Завтра»), Цей обіцяючий крок підтримали студенти університетів, правозахисники і навіть деякі члени бізнес-спільноти. Нур зміг зареєструвати партію лише через три роки — в 2004-му. Тоді він оголосив про свій намір узяти участь у президентських виборах. Ще через три місяці прокуратура звинуватила його у фальсифікації підписів, і він був заарештований.

Президент не бачив, що ці світські демократи могли стати його союзниками у стримуванні впливу ісламістів. Він бачив лише супротивників і опозицію своїй меті розширення влади. Мубарак вагався між придушенням «Мусульманського братства» і його толеруванням. З іншого боку, він постійно переслідував лібералів, закриваючи їхні офіси й кидаючи лідерів за ґрати. Уже немолодий президент бажав одного — втримати владу. І ворогом був кожен, хто кидав йому виклик.

Але коли 2004 року він заявив про намір іти на п'ятий шестирічний термін і пролунали натяки, що його син Джемаль може стати наступником, єгиптяни відреагували. Широкий рух «Кефая» («Досить») об'єднав інтелектуалів, правозахисників і прибічників демократії. Спочатку реформісти зосередилися на скасуванні надзвичайного стану, приборканні поліції та оновленні конституції. Цього разу рух зосередився на головному — на потребі обмежити виконавчу владу й перебування президента на посаді. До коаліції входили також партія Нура і помірковані ісламісти. Їхня платформа вимагала скасування надзвичайного стану, аби вони могли вільно збиратися, усунення обмежень на заснування нових політичних партій і звільнення політв'язнів.

Розвиток подій у Єгипті ускладнив відносини США з цією країною. Мубарак не довіряв президенту Бушу й відкидав програму «Свобода на порядку денному». Він уважав заклики до реформ на Близькому Сході особистою образою. Власне, єгиптянин відвідав США 2003 року й більше не повертався за всю свою каденцію. Справи набули критичного характеру, коли 28 січня 2005 року Нура кинули до в'язниці.

15 лютого 2005 року я зустрілася у Вашингтоні з міністром закордонних справ Єгипту. Під час зустрічі ми зосередилися на Лівані, Судані, перебудові в Іраку і деяких питаннях ізраїльсько-палестинського мирного процесу. Але всі знали, що наші стосунки дуже напружені. Я мала наступного тижня їхати до Каїра на зустріч Вісімки з Арабською лігою.

«Чи порушувалося у розмові питання про статус і ув'язнення Аймана Нура?» — запитав мене журналіст на прес-конференції після зустрічі.

«Так, я висловила наше занепокоєння, дуже сильне занепокоєння цією справою», — відповіла я.

«Ви їдете до Каїра?»

«Наша делегація ще не вирішила, але я з вами зв'яжуся».

Це була гучна заява, бо вже ширилися чутки, ніби я скасувала поїздку на знак протесту проти ув'язнення Нура. Власне, я ще не вирішила, сподіваючись використати поїздку як важіль для його звільнення. Єгиптяни відмовилися ворушитися з приводу Нура, і 22 лютого я їм сказала, що не поїду, а 25 лютого оприлюднила це рішення. Єгиптяни дратувалися й робили гучні заяви. Згідно з «Нью-Йорк таймс», вони «відкидали будь-яке іноземне втручання у внутрішні справи Єгипту». Зрештою, уряд дражливо заявив, буцімто це вони скасували поїздку. Це неправдива заява.

Мубарак відкриває шлях до змін: події 2005 року

Удома і деінде тиск на Мубарака зростав. На всіх телеекранах світу показували протести єгиптян проти уряду й особливо проти президента. Примітно те, що він відповів планом змін. 26 лютого він «зажадав», щоб парламент розглянув виборчу реформу. Це був знаменний крок попри те, що партія Мубарака переважала в легіслатурі й могла його захистити. Законопроект включав прямі вибори президента таємним голосуванням, висування політичними партіями своїх кандидатів, «наявність більше одного кандидата для вільного вибору виборцями». Нур привітав це рішення із в'язниці. 12 березня Айман Нур був звільнений і оголосив про свою участь у виборах президента.

Референдум, який визначав правила виборів, розчарував опозицію. Суворі обмеження, накладені на учасників перегонів, зокрема вимога, щоб партія існувала не менше п'яти років, розклали карти на користь чинного президента. Голосування мало відбутися за один день, і через це важко була забезпечити присутність скрізь суддів для нагляду за опитуванням. Незалежних кандидатів мали підтримати 250 членів Народної асамблеї, Ради Шури або місцевих обраних рад, а саме в цих органах переважала президентська партія. Під час голосування на референдумі 25 травня уряд вдавався до насильства, б'ючи опозиціонерів і нібито нападаючи на жінок. Урядові акції лише роз'ятрили опозицію, і протести продовжилися.

Стурбоване керівництво знову взялося за Аймана Нура, якого вважали найбільш імовірною загрозою Мубараку попри обмежувальні правила виборів. Після моєї промови в Каїрі 20 червня я зустрілася з Нуром. Він підозріливо поставився до американських намірів і не хотів мати нічого спільного зі «Свободою на порядку денному», але водночас наполягав на збільшенні нашої допомоги. У цьому регіоні ми раз по раз подибували таку дилему. Жоден опозиційний лідер не хотів, аби вважали, буцімто він ставить на США. Ми потрібні були їм для підтримки, а ще вони хотіли, щоб ми карали їхні уряди. Це дуже делікатна лінія поведінки.

Суд над Нуром почався 28 червня, а що ключовий свідок звинувачення відмовився від попередніх свідчень, справа