Читати книгу - "Рілла з Інглсайду"

ми з мамою, Гертрудою та Сьюзен зібралися у вітальні й чекали, затамувавши подих. Тато пішов у село — інакше ми не дізналися б жодних новин, бо крамниця Картера Флегга на іншій телефонній лінії, і з центральної станції нам щоразу відповідали, що лінія зайнята. Певна річ, бо в радіусі кількох миль усі додзвонювалися туди з тієї ж причини, що й ми.

Близько десятої Гертруда зняла слухавку й випадково перехопила чиюсь розмову з Картером Флеггом. Вона безсоромно підслухала й одержала те, що приказка віщує всім, хто підслуховує — а саме кепські новини. Коаліційний уряд „нічого не здобув“ у західних провінціях.

Ми стривожено перезирнулися. Якщо уряд не досяг результатів на заході, це означало поразку.

— Канада осоромилася в очах цілого світу, — скрушно підсумувала Гертруда.

— Якби кожен учинив так, як сім’я Марка Крофорда з того боку затоки, цього не сталося би, — відчайдушно мовила Сьюзен. — Нині вранці вони замкнули дядька в стодолі й не випускали, доки він пообіцяв, що голосуватиме за коаліцію. Оце, пані Блайт, дорогенька, я можу назвати ефективним аргументом.

Опісля цього ми з Гертрудою зовсім розхвилювалися. Ходили вітальнею, аж доки геть знесиліли й були вимушені знову сісти. Мама в’язала, чітко й розмірено, мов годинник, і вдавала спокій та незворушність… удавала так добре, що ми всі заздрили їй аж донині, коли я вздріла, як вона розпускає шкарпетку — зайві чотири дюйми там, де мала початися п’ята!

Тато вернувся додому вже запівніч, став на порозі й дивився на нас, а ми на нього, не сміючи запитати, які він приніс новини. Аж тут він сказав, що то Лор’є „нічого не здобув“ на заході, а коаліційний уряд переміг абсолютною більшістю голосів. Гертруда заплескала в долоні. Я хотіла плакати й сміятися водночас, мамині очі спалахнули колишнім сяйвом, а Сьюзен видала дивний звук — щось середнє поміж зітханням і радісним скриком.

— Це не вельми втішить кайзера, — відказала вона.

Потім ми вклалися в ліжка, але не могли заснути від хвилювання. Справді, як урочисто сказала Сьюзен сьогодні вранці: „Пані Блайт, дорогенька, політика — то завелика тривога для жінки“.

31 грудня 1917 року.

Минуло наше четверте воєнне Різдво. Ми збираємося на відвазі, щоби пережити ще один рік такого життя. Майже все літо Німеччина перемагала союзників. А тепер кажуть, буцім вона перекидає війська з російського фронту, готуючись розпочати „великий весняний наступ“. Інколи мені здається, що ми не зможемо пережити цю зиму в очікуванні того наступу.

Цього тижня я одержала купу листів із Європи. Ширлі вже теж на фронті й пише про все так само спокійно й сухо, як колись про футбольні матчі в учительській семінарії. Карл написав, що в них уже кілька тижнів дощить і ночами в шанцях він згадує ніч, коли просидів на цвинтарі, караючи себе за боягузтво в історії із привидом Генрі Воррена. Його листи зазвичай жартівливі. За день до того, як він написав, вони із хлопцями мали велике полювання на пацюків — заколювали їх багнетами. Карл убив найбільше й дістав нагороду. А одного пацюка він приручив, і той ночами спить у нього в кишені. Пацюки не бояться його так, як інших — Карл завжди був другом усім маленьким створінням. Він каже, що досліджує пацючі звички й колись напише про них трактат, що прославить його.

Кен написав короткого листа. Тепер усі його листи доволі короткі… і в них так рідко з’являються ті маленькі, милі, дорогі серцю фрази. Часом я думаю, що він уже зовсім забув про той вечір, коли приходив до нас попрощатися… а тоді бачу рядок чи слово, які натякають мені, що він пам’ятає й пам’ятатиме завжди. Скажімо, у нинішньому листі не було нічого такого, чого він би не міг написати будь-кому зі знайомих дівчат… окрім хіба підпису „твій Кеннет“ замість „щиро твій Кеннет“. Він навмисне випустив оте „щиро“ чи лише випадково? Я півночі не зможу заснути, думаючи про це. Він тепер капітан. Я рада й горда… а проте „капітан Форд“ звучить так, наче це хтось далекий і незрівнянно вищий від мене… так, наче Кен і капітан Форд — це двоє різних людей. Можливо, я майже заручена з Кеном — принаймні мамина думка про це слугує мені оплотом — але я не можу бути заручена з капітаном Фордом!

А Джем тепер лейтенант. Його підвищили просто на фронті. Він надіслав мені фотографію, де зображений у своїй новій формі. Він так схуд і постарів… постарів… мій юний брат Джем. Ніколи не забуду маминого обличчя, коли я показала їй фотографію.

— Це… мій маленький Джем… дитятко нашого Дому Мрії? — от і все, що вона сказала.

Надійшов лист і від Фейт. Вона працює в добровольчому медичному загоні в Англії й пише про все з надією та оптимізмом. Я думаю, вона майже щаслива, бо зустрілася із Джемом під час його минулої відпустки, і вона служить так недалеко від нього, що могла б навіть приїхати, якби він був поранений. Це стільки означає для неї. Ох, якби ж я й собі могла бути там, із нею! Але моя праця потрібна вдома. Волтер казав, що я мушу дбати про маму, і я намагаюся „не зрадити обітниці“ ані в найменших деталях життя. Волтер загинув за Канаду, а я мушу жити для неї. Так він просив мене.

28 січня 1918 року.