Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

встиг збагнути, що опришки не буйні герці справляють, а прискакали на криваву помсту, Ілько подав знак зятеві, щоб поклав кріс долі, даремно чинити спротив — нас два, а їх цілий загін, та й вини за мною нема ніякої, я ж, відколи покинув Чорну гору, й кроку не ступив поза свою ґражду, нікому й слова про Довбушеву печеру не повів, а як там сталося з братом Миколою, що його вислідили, то хіба один Бог святий знає, — Ілько розриґлював браму й вийшов на дорогу, якою скакали на конях два леґіні, а решта зосталися над рікою.

Упізнав в обличчя колишнього вірного побратима Панаса, й на мить Ількові відлягло від серця — таж іще недавно крихтою хліба з ним та й з кожним цімбориком ділився, і всі ж разом накладали головою у виправі на Кути… А другого вершника не знав — був то молоденький парубок, ще хлопчина, проте його лютий вигляд не віщував нічого доброго: обличчя скували ціпкі жовна, і в очах жаріла непогамовна жорстокість. Й цього леґіника Ілько збоявся… Переборюючи зрадливу судому на губах, він намагався посміхнутися до хлопців; Панас відвів від Ілька очі й сказав до хлопчиська: «Не квапся, Сафате, треба спочатку з ним побалакати, може…» — «А що балакати? — визвірився на Панаса Сафат. — Ви вже не з одним балакали, та все не з тим, аж поки я не прийшов до вас і не сказав, де зрадник!» Він зіскочив з коня, кинувся на Ілька, скрутив йому назад руки і зв'язав ременем. Панас теж спішився, та все ще стояв — нерішучий.

«Що ж ви робите, братчики, таж я з вами…»; «Гай-гай, мерзо, гонь попереду, в корчмі мемо правуватися, за пугарем горівки все тобі роз'яснимо»; «Та куди ви його ведете?» — скрикнули разом Варвара з донькою; «А то не ваше бабське діло, сидіть собі тихо за своїм частоколом, й ані мур-мур…»

Сафат штовхнув Ілька в спину, аж той заточився, а біленький Пилипко покотився вниз дорогою й першим допав до корчми; під серцем у нього млоївся страх, однак ще теплилася в душі надія, що випросить він в опришків милосердя для неня.

Гримнув Сафат ногою в двері корчми, пропустив поперед себе Панаса з Гльком, Панас гукнув до переляканого корчмаря: «Горівки, жиде, але борзо!»; Хаїм квапно поставив на стіл бутель і пугарі, а Пилипко переліз попід шинквасом, сховався за халат шинкаря й виглядав звідти одним оком, з якого, в передчутті лиха, котилася по дитячій щоці сльоза. Сафат розливав горілку в пугарі, Панас розв'язав Ількові руки, подав йому наповнений келишок.

«Пий, ґаздо, до дна, бо, може, востаннє п'єш, — промовив сумирним голосом, гейби йому самому стало жаль колишнього побратима. — То ось що скажу тобі: нажився ти вже на своєму господарстві, та й доста. Нащо тобі того клопоту: панщину відробляти, від корів, овець, бджіл, курей чинш платити та ще й яйця і бриндзу носити до двору. А панський економ кожну спасівку на твоїх яблінках порахує й десятину забере… Треба тобі того? А так лежатимеш спокійно в сирій земличці й ніц-нічого не будеш винен світові… Але ти пий, пий!»

«Оце кара за мою подлу втіху з братової біди», — майнуло покаянне в зів'яленій страхом свідомості Ілька, він слухняно перехилив пугар, зітхнув і прошелестів зшерхлими губами:

«Та що ви, хлопці, вбити мене збираєтеся?»

«А що належиться за зраду?» — проскрипів молодий опришок, вийняв із-за череса пістоля й поклав його на стіл.

«Але ж я нікого не зраджував, братчики милі! — простягнув Глько до суддів праву руку, а лівою витирав очі — так жаль йому стало свого життя, що на плач потягнуло. — Як би то я міг рідного брата зрадити, войсько на нього спровадити, таж я не кальвін, я хрещений…»

«Ніхто дороги до печери не знав, окрім тебе, — знову спокійно заговорив Панас, бо таки співчував Ількові в його біді. — А ти пішов від нас, апостолом захотів стати — так вас, жмикрутів, називають голодранці, котрі бартки в руках втримати не можуть, а тільки вміють недоїдки у вас вижебрувати. Правда? Ну а за ґаздівський стан платити панам треба, знали ж бо вони, що ти опришкував. То ти й заплатив… Таж тобі пальців на руках і ногах не вистачить, щоб порахувати, скільки леґінів поклали драгуни та смоляки біля нашої печери! А ватажка живим узяли, до коломийського криміналу перевели з Устєрік й повісили на ринку… Хіба не ти доніс на нас у мандаторію, хто ще інший міг це зробити, коли про Довбушеву печеру на Чорній горі сам Бог не знав?»

«Не доносив я, братчики мої любі, не доносив!» — просився Ілько.

«Гей, якби ти мав свідків, що то хтось інший…» — почувся жаль в Панасовім голосі.

«Бог мені свідком, Панасе!.. Поклянуся я тобі найдорожчим — он ховається за жидову мантлю мій біленький синочок, котрого я більше за своє життя люблю, — най би він сконав цієї миті, коли я брешу…»

«А не сконає, ні! — гаркнув Сафат і з любов'ю погладив ручку пістоля. — Довго він житиме з твоєю ганьбою, й навіть на Різдво ніхто йому під вікнами не заколядує й щастя не повіншує — цуратися його будуть християни, мов пса скаженого!»

«Бог усе бачить…» — зів'яв Ілько, опустивши голову на груди.

Прудко підвівся Сафат, взяв пістоля й дулом показав на двері.

«Виходь, зраднику! Кров за кров…»

«Та почекай, не квапся, Сафате, ще попитаємо його», — пробував затримати молодого опришка Панас, але той уже виштовхував Ілька за двері корчми.

Тоді виліз з-під ляди Пилипко й припав Сафатові до колін.

«Куди ви ведете мого неня, куди?!» — заволав.

Сафат відштовхнув хлопчика ногою, Панас узяв малого на руки, затулив долонею йому очі, той запручався, вихопився з обіймів опришка, але аж тоді, коли надворі пролунав постріл.

Пилипко усім тілом вдарився об двері, викотився надвір, встав і уздрів те, чого ніколи не мав би бачити: молодий опришок стояв спиною до корчми, опустивши руку з пістолем, з дула ще курився дим, а Ілько лежав навзнак на мураві, і з його грудей крізь дірку в кептарі вибухала гаряча кров.

Хлопчина припав до тата, сіпав його за руки, спонукуючи, щоб підвівся, але Ілько вже не жив, й заплакав Пилипко так голосно, що почули люди в Явірнику й почали збігатися до корчми; з Думської гори бігли, лементуючи, спотикаючись і падаючи долі, дві жінки, а за опришками закурилося — й