мені довелося запивати повною склянкою водяри — щоб довести присутнім чеським чувакам, що українців уже нічим не злякаєш. Але то ще інша історія. У Празі наша банда розділилася, далі на схід ще того ж вечора пустилися тільки ми з Міськом Барбарою, решта зависала надовше. Ми купили квитки на якийсь повзучий нічний vlak з Праги до Кошиць і, ніби річковими каменями, обклалися в ньому зимним буфетним пивом. Ми сиділи один навпроти одного, тягнули пиво за пивом і мовчали. До нашого купе час від часу підсідали якісь чеські роботяги, вони теж мовчали, але всього тільки одну-дві станції, й висідали у своїх, наприклад, Подєбрадах. Ти пам’ятаєш, якою видовженою була ця країна, Чехословаччина? Такою ж, як Австрія, а може й довшою. Тільки от потім її не стало, але потяги збереглися, особливо ті, що курсують вздовж горизонтальної осі Схід — Захід. Усім відомо, що нині як Чехія, так і Словаччина — це маленькі, типово центральноєвропейські країни — те, що певний поет-сексопатолог у Москві називав среднеевропейская дребедень. І все ж, коли ти повзеш таким чесько-словацьким нічним робітничим потягом уздовж горизонтальної осі Захід — Схід, ніщо на світі вже не здається тобі маленьким. Уранці ми прокинулися від того, що сонце пече просто в наші дещо спотворені пивом і потяговим спанням фізії. У купе знову набилося трохи робітників, але судячи з того, що виглядали вони цілком як наші, то вже були словаки. Іншою прикметою здалося те, що вони цмулили саме словацького мніха і курили саме словацькі марски. Вони так само досідали на одну-дві станції й виходили, ледь похитуючись від не першого й не останнього ранкового пива. Ми в’їхали у гори, і я намагався впізнавати те, що, можливо, намагався впізнати мій батько тоді, влітку 1970 року, мої очі стали його очима, інакше й бути не могло. Гори здалися мені напрочуд високими, в нас таких не буває, крім того, ми проповзли під якоюсь сіро-кам’яною руїною величезного замку — все співпадало, то був його, батьків, маршрут. До Пряшева ми долізли аж перед полуднем і там проваландали, фактично не розмовляючи, ще кілька годин в очікуванні першого-ліпшого автобуса на Ужгород. Це була максимально розтягнута в часі подорож: усюди, на кожній наступній станції, доводилося терпляче вичікувати її продовження, жоден диспетчер не подбав про наші зручності, все це могло тривати й тижнями — так ніби насправді ми пересувалися без жодної мети, заради самого тільки примарного багатоетапного задоволення від зміни вокзалів і станцій. З настанням нової ночі ми опинились у купе наступного потяга — цього разу то був Ужгород — Харків, про нього відомо те, що у його вагонах зазвичай водяться таргани і миші, перших я бачив, про других знаю тільки з розповідей. До Львова залишалася ціла ніч, ми кинули наші сумки на верхню полицю і вийшли у вагонний коридор зі своїми пляшками — тепер оболоні. За вікном усе швидше западала темрява, чи не в такт із прискоренням нашого харківського, але ми все одно ще встигли побачити, як у полях за Ужгородом, плавно перестрибуючи від кукурудзяних заростей до картопель, орудує кілька розрізнених ватаг, усі були з мішками і здавалися бездоганно пластичними, просто-таки досконалими у своєму планомірному пустошенні дачних ділянок. Чоловік із сусіднього купе сказав дивіться, дивіться, що роблять, як ворують, от паразіти циганські. Наші життя вкотре розминалися — нас чекала ніч у потязі, ще одні гори, вночі невидимі, натужне долання перевалу і пробудження у Львові; їх — наповнені здобиччю мішки, розчинення в кукурудзяних заростях, скрадання темрявою на спалахи вогнищ і… жагучі романси під гітару аж до світанку. Жарт.
Як виявилося, насправді це була репетиція, попереднє вивчення траси в супроводі мовчуна-інструктора. Ще того ж року восени я вдруге проїхав тим самим шляхом — ну майже тим самим. Проте цього разу я був сам і це не могло не позначитися на перебігу подорожі. Як довго вона тривала? Три ночі і два дні?
Перша з ночей минула в потязі між Мюнхеном і Прагою загалом безподієво — якщо не рахувати пари хамуватих чеських прикордонників, котрі наполягали, щоб я вивернув кишені і показав їм усю свою готівку. Мабуть, вони припускали, що я прориваюся до Праги виключно з однією метою: аби померти з голоду під мостом. Крім того, звертаючись до мене, вони вперто не хотіли змінювати ламану російську на ламану німецьку. Зрештою, ми розійшлися без взаємних претензій. Уся моя готівка зберігалась у внутрішній кишені чорної джинсової куртки — трохи більше 300 марок, гонорар, отриманий за читання в резиденції якогось дещо скупого рицарського ордену. Я змушений був помахати кількома банкнотами перед їхніми чутливими носами — і чеські прикордонники, Пепік та Пепік, відчепилися.
Після цього був день у Празі, прогулянки Кампою — здається, з Мурашком, намагання дістати квиток напряму до Львова і провал цих намагань. Пізно ввечері я ледве встиг добігти до того самого нічного кошицького і крізь двері, що саме автоматично зачинялися, пропхатися у вагон. Я вдихнув носом вагонний дух — так, здається, це був він, той самий, наш — от тільки цього разу я ще й мусив уранці пересідати на словацькій станційці Кисак. Я подумав тільки б її не проспати і не заїхати до Кошиць. Чогось не пам’ятаю, щоб ми з Міськом пересідали там улітку. Швидше за все то був таки інший потяг. Але дуже подібний до свого попередника — так само довгий і тягучий, так само просяклий пивом і димом, так само спочатку чеський, а потім словацький.
Відмінність полягала в тому, що тоді до нього досідали мовчазні робітники, а зараз — крикливі. Себто не так робітники, як заробітчани — закарпатські. Отже, проспати станцію Кисак у мене загалом не було змоги, проспати я просто не міг. Час до часу вони завалювали в моє купе, щоб у ньому як слід накуритися. Тобто пиячили вони у своєму, а курити приходили до мого, культурнєйші люді. Залишається здогадуватися, чому вони вибрали саме моє купе. Невже я виглядав аж так самотньо? Хтось із них інколи зиркав у мій бік, але жодного разу не заговорював. Припускаю, що я видавався їм мудаком-чехом, котрий усе одно не в’їде в їхні розмови. Тому ці розмови були цілком довірливі. Скажімо, один похвалявся своїми крадіжками по супермаркетах — шматок мила, бляшанка сардин, складаний ножик, так собі, всякий дріб’язок, среднеевропейская дребедень, але він і цим пишався. На це їхня подруга, не по літах захрипла
