Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

Він уважно глянув на Анну. Кусаючи губи, та дивилася на нього і намагалася не розплакатись. Зовсім іще юна панна, а потрапила в таку неприємну історію. Аж шкода. І гарненька така. Їй би зараз нареченими перебирати, а не чекати на народження дитини від чужого чоловіка. І не виглядає розпусною чи безсоромною.

— Тішусь, що така вродлива пані носитиме моє ім’я. Дитина, я так розумію, теж його отримає. Сподіваюсь, вона буде такою ж гарною, як пані.

Анна наполохано відвела погляд. Компліменти з вуст цього чоловіка аж ніяк їй не лестили, радше викликали тривогу.

— Не лякайтесь. Я у Львові надовго не затримаюсь і бачитися з вами не буду. Скажете сусідам, що я отримав гарну посаду у Відні, а ви не змогли зі мною поїхати, бо у своєму стані не можете подорожувати. Потім народиться дитина, і вигадаєте ще щось… Зараз я лише завезу вас у помешкання на Краківській і поїду собі. Дозволите допомогти вам із речами?

Розгубившись, Анна мимоволі відступила вбік і пропустила чоловіка в кімнату. По хвилі до неї дійшло, яку вулицю він назвав.

— Що? На яку вулицю? Хто попросив вас винайняти помешкання на Краківській? Адам?

— Знаєте, він мені не назвав свого імені, але думаю, це був ваш… — Чоловік на мить замовк, підбираючи замість слова «коханець» щось прийнятніше. — Ваш… покровитель. Здається, йому дуже залежало на тому, щоб ваше помешкання було поряд із його.

Враз усе зрозумівши, Анна сполотніла. Так ось хто за усім цим стоїть. Ось хто організував одруження. Ось хто знайшов їй чоловіка. А вона ніяк не могла зрозуміти, чому Адам мовчить.

— Та не переживайте ви так, — по-своєму потрактував поведінку Анни її фіктивний чоловік. — Сусіди нічого не знають, а мені байдуже.

— Ні, ви не розумієте. Як він взагалі міг таке мені зробити? Навіть не попередив. А я ще думала, що все завершилось. Ну, і хто він після цього?

Дивилася на свого співрозмовника і вже не бачила його. Насилу втрималася, щоб істерично не розсміятися. Це ж треба — гризла себе докорами сумління, побивалася за Адамом, думала, що назавжди втратила його, а він без надриву та метушні зробив те, що й хотів. Для відчіпного влаштував це одруження, а сам і не думав відмовлятися від неї. Тепер і з дружиною житиме офіційно, і коханку матиме тоді, коли йому хочеться. Ні, не матиме вона ніколи нормального життя. Ніколи і за жодних обставин.

Анна не знала, плакати їй чи сміятися, але якби в ту хвилину Адам потрапив їй під руку, розтерзала б його на дрібні шматки. Не пам’ятала, щоб іще коли-небудь ненавиділа його так сильно. З не меншою силою хіба продовжувала його любити.

— Я щось не так сказав? Може, якось пані образив?

— Що? — Анна насилу повернулася до реальності. — Образили? На Бога… Чим ви могли мене образити? Просто я не знала, що мені знов доведеться бути його коханкою. Думала — тепер житиму, як усі нормальні жінки, а він…

Співрозмовник Анни здивовано глянув на неї. Ще вчора уявляв собі ситуацію трохи інакшою, а зараз не знав, що й думати. Здається, ця панна не хоче бути коханкою одруженого чоловіка. І до його грошей їй байдуже. Та й не виглядає вона на блудливу жінку. Хто знає, що насправді штовхнуло її до чужого чоловіка. Не могла ж вона його любити. Може, він її примусив? І раніше не відчував жодної симпатії до цього надто самовпевненого та зарозумілого чоловіка, а зараз і поготів.

— Може, пані має якусь родину у Львові? Тепер, коли пані заміжня, можна спробувати помиритися з ними.

— Та нікого у мене нема. Батьки померли, а вуйко отримав доста грошей за мене від Адама. — Вона замовкла, дивлячись перед себе. Майже не усвідомлювала, що розповідає цьому чужому чоловікові таке, про що мала б мовчати. — Навіть брат нагнівався на мене. Вуйко налаштував його проти мене.

Вона закусила губи і спробувала зосередитись на якійсь думці.

— Думаю, вам треба помиритися з братом, — по хвилі роздумів зауважив її співрозмовник. — Брат найближча вам родина. Де він мешкає? У Львові?

— Так. У Львові… Я спробую… — раптом думки Анни отримали цілком інакше спрямування, і вона замовкла. А Тереза? Вона мусила знати про наміри свого брата. Святенницю з себе вдає, а насправді анітрохи не ліпша.

— Зачекайте. Я зараз, — відчуваючи, що мусить щось із тим зробити, Анна вибігла з кімнати. — Я цього так не залишу. Вони всі…

Ввірвавшись у кімнату до Терези, вона сердито перевела подих.

— Ви все знали і діяли заодно з братом? Так? Чому ви так повелись зі мною? Чому дозволили винайняти помешкання на Краківській? Я ж казала, що не хочу бути коханкою Адама, казала, що хочу залишитися сама, казала, що маю його доста, а ви мене обдурили! Як ви могли? Я вам так вірила!

У відповідь на звинувачення Тереза й бровою не повела, терпляче дочекалась, доки в Анни закінчиться бойовий запал, а тоді, скориставшись із того, що та на декілька секунд замовкла, спокійно запитала:

— І що ти хочеш від мене? Заміж тобі вийти допомогли, жити ти маєш де, всі формальності залагодили, гроші дали, навіть розголосу не було, а в сторожі я до тебе не наймалась. Ти сама собі господиня. Не захочеш — ніхто тебе насильно до Адама в ліжко не покладе. Маєш можливість жити, як порядна жінка, і якщо захочеш, то так і житимеш.

На крок відступивши, Анна здивовано глянула на Терезу, болісно скривилася і раптом, не стримавшись, розсміялась. Здається, всі вони — Адам, Тереза, її вуйко, навіть Анеля — чудово порозумілися одне з одним, і лише вона стала слухняною лялькою в чужій грі.

Враз переставши сміятись, Анна розвернулася і вийшла геть. Усе закономірно. Занадто багато чужих інтересів перетнулося у площині їхніх із Адамом стосунків. Висувати претензії смішно. Вона сама в усьому винна. А Адам? Із його характером інакше він просто не міг повестися. Як вона взагалі повірила, що він відступився?

Розділ 8

Відтоді, як Анна залишила помешкання Терези, проминуло лише два тижні, проте вона вже зараз почувалася значно впевненіше. Адам не з’являвся, а чоловік, за якого вона нещодавно вийшла заміж, зігравши перед сусідами свою роль, дав їй повну свободу дій. Не довелося навіть нікому нічого пояснювати. Той пан не лише зробив це за неї, але