Читати книгу - "Борислав смiється"

увiйшов Готлiб до свiтлицi, в котрiй сидiла Фаннi. Се перший раз мав вiн бачитися з нею пiсля щасливого уладження їх дiла мiж його матiр'ю а її батьком. Вiн iшов, землi пiд собою не чуючи: голова його повна була образiв щасливої будущини, серце повне було несказанної нам'єтностi, невгасимого жару. Якою-то вiн застане її? Як вона любо усмiхнеться йому назустрiч, як, гiречудово рум'янiючись, впаде в його обняття, похилить прекрасну головку на його плече, як вiн буде цiлувати, пестити, голубити її! Все те, мов рожевi, запахущi блискавицi, стрiляло в його уявi, i вiн не йшов, а летiв, землi пiд собою не чуючи, щоби якнайшвидше побачитись з нею.

Але що се? Ось вона стоїть при вiкнi, плечима до дверей, з головою, опертою о шибу, i чи не чує його приходу, чи не хоче обернутися. На нiй сукня з якогось сiрого шовку, хоч дорога, а все ж якось так буденно виглядає: анi одна скиндячка, анi нiякий блискучий металевий стрiй, котрi вона так любить, — нiщо не показує, що вона чогось надiється хорошого, радiсного, празничного. Тихенько вiн наблизився до неї, взяв її за плече i нахилився, щоб поцiлувати в лице, коли разом вiдскочив, мов опарений, побачивши, як ряснi сльози плили з її очей, i почувши рiвночасно-її придушенi, хлипанням перериванi слова:

— Iди геть!

— Се що такого? Фаннi, що тобi сталося? Фаннi, серце моє, чого ти плачеш?

— Iди геть, не говори до мене!

— Як то не говорити? Що ж се такого? Чи вже я тобi такий ненависний, такий огидний, що й поглянути не хочеш на мене, Фаннi?

I вiн знов положив свої руки на її плечi, стискаючи їх легенько. Фаннi ще дужче заплакала, але не оберталася.

— Iди геть! Хiба ж не знаєш, що нам розлучитися треба, що нам з тобою не бути?

— Нам? Розлучитися? Се ти що говориш, Фаннi? Ти недужа, чи що такого? Нам не бутiг з тобою? Хто се смiє казати?

— Мiй батько!

— Твiй батько? А се коли? Адже недавно, позавчора, вiн дав своє слово моїй матерi, — хiба ж вiн мiг взяти назад своє слово?

Фаннi мимоволi обернулася, слухаючи його слiв, — вона й сама не знала, що се значиться.

— Але ж противно, Готлiб, iменно твоїй матерi мiй батько казав, що не дасть мене за тебе, що має зо мною якiсь iншi види.

— Але ж мати зовсiм противно казала менi!

— А я тобi кажу правду, я все чула!

— То моя мати ошукала мене?

— Вона, може, так тiлько… щоби ти не турбувався…

— Господи, то воно й справдi так? Нi, се не може бути! Що я винен твому батьковi, що ти йому винна, Фаннi, що вiн хоче нас живпх зарити в могилу?

— Я не знаю, Готлiб!

— Але нi, нi, нi, — i при тiм вiн з лютостi тупнув ногою, — се не може бути! Я не дам з собою грати, мов з котятем. Я не котя, Фаннi, я — вовк, я вмiю кусати!

Вiн почервонiв, як буряк, його очi почали заливатися кров'ю, лютiсть затамувала йому дух. Фаннi дивилася на нього, мов на святого. Нiколи вiн не видався їй таким хорошим i принадним, як в тiй хвилi дикої лютостi.

По хвилi передишки Готлiб говорив далi вже трохи лагiднiше:

— Але скажи ти менi, бога ради, Фаннi, через що твiй батько не хоче дати тебе за мене?

— Не знаю, — вiдповiла Фаннi. — Менi здається, що вiн має якийсь гнiв на твоїх родичiв.

— А ти, Фаннi, ти, — i вiн з диким жаром вдивлювався в її очi, — ти… чи пiшла би за другого, якби твiй батько казав тобi?

— Готлiб, як можеш ти так питати мене? Ти ж знаєш, я виплакала б свої очi з жалю за тобою, я вмерла би швидко, але проти батькової волi не пiшла б.

— Так ти мене любиш?

— Готлiб! — I вона впала в його обняття. Жаль i грозяча розлука додавали сили їх пестощам, сльози доливали жару їх поцiлункам.

— Але якi види може твiй батько мати з тобою, Фаннi?

— Або я знаю! Адже знаєш, мiй батько богатий, має зв'язки з усякими купцями та банкiрами, — може, хоче мене вiддати за котрого з них.

— Прокляте богатство! — воркнув крiзь зуби Готлiб.

— Я би волiла, щоби мiй батько був бiдний, — сказала сумовито Фаннi, — тодi вiн потребував би ласки твого батька i з радiстю вiддав би мене за тебе.

Очi Готлiба заiскрилися при тих словах дiвчини. Вiн крiпко стиснув її руку, так, що вона аж скрикнула.

— Добре мовиш, Фаннi, — сказав вiн рiшуче, — i я так кажу! Бувай здорова!

— Куди йдеш?

— Не питай! Я постараюсь усунути всi завади, що стоять в дорозi нашому щастю! Ти мусиш бути моєю, а хоч би ту…

Вона не дочула його слiв. Мов громова хмара, вибiг вiн з Леонового дому, i в бiдної Фаннi тривожно стискалося серце.

— Що вiн хоче зробити? — прошептала вона. — Вiн такий бистрий i палкий, вiн так гаряче i безпам'ятно любить мене, що готов наробити якого лиха. Господи, хорони його!

А Готлiб, вийшовши на улицю, став на хвилю, немов роздумуючи, куди йти. Далi стрепенувся i погнав додому.

— Мамо! — скрикнув вiн, впадаючи до материного покою. — Пощо ви одурили мене?

— Як, коли?

— Пощо ви сказали, що Леон прирiк вiддати свою доньку за мене?

— Або що, не хоче?

— Адже ж вiн i вам казав, що не хоче? Чи нi?

— Та так. Поганець вiн, синку, я тобi давно казала, щоб ти з ними не заходився! — Все те говорила Рифка, мов сонна, мов iз яких неясних столiтнiх споминок. Але Готлiба тота сонливiсть вивела з терпцю. Вiн тупнув ногою, аж вiкна забринiли, i крикнув:

— Мамо! Раз я вам казав, щоб ви говорили зо мною по-розумному! Раз я вам сказав, що люблю Леонову доньку i що вона мусить бути моєю, тож не говорiть менi нiчо против неї! Розумiєте чи нi?

Рифка тремтiла всiм тiлом вiд тих грiзних слiв, котрих значення вона лиш через половину розумiла, i, мов причарована, не зводила очей з його лиця.

— Та добре, синку, добре, але чого ж ти вiд мене хочеш?

— Я хочу, щоб Фаннi була моєю.

— Та що ж, коли той поганець не хоче дати її за тебе.

— Мусить, мамо!

— Мусить? А як же ти його всилуєш?

— Отож о тiм я хотiв з вами порадитися, мамо.

— Зо мною? Що ж я тобi в тiм пораджу? Ти, синку, маєш свiй розум, лiпший, нiж мiй, радь собi