Читати книгу - "Борислав смiється"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А так, ви розгнiвали Леона, вiдопхнули його, а тепер «радь собi сам»! Виджу, виджу, як ви мене любите!
Рифка захлипала, мов мала дитина:
— Синку, синку, лиш того менi не кажи! Все, що хочеш, лиш того менi не кажи, що я тебе не люблю.
— Ба, як же маю не казати, коли ви всьому мойому лиху виннi, а тепер i порадити не хочете, як з того лиха випутатися.
Бiдна Рифка билася, мов риба в саку. Вона так рада була подумати i придумати щось дуже, дуже мудрого для свого сина, але її недужi, надломанi i блуднi думки мiшалися i розлазилися без ладу i складу, — вона прибирала тисячi рад, одну за другою, i, не висказавши нiчого, вiдкидала їх, видячи, що всi тi ради безумнi i зовсiм не ведучi до цiлi.
— Ти, ти, синку, пiди до нього i проси його… або нi, лiпше намов деяких рiпникiв, щоб його добре вибили… або ще нi, найлiпше би було трутити того поганця де з моста в воду, — або нi, — ох, що то я хотiла сказати…
— Дурнi ви, мамо!
Рифку врадувало те слово, воно зняло з неї страшний тягар — думання.
— А видиш, синку, я тобi то казала, що я нiчо путнього не придумаю, бо я дурна, синку, дуже дурна, як стовп, як туман вiсiмнадцятий! Ох, моя голово, моя бiдна, дурна, нетямуща голово! — I Рифка тяжко заридала, сама не знаючи чого.
Нараз вона стрепенулася, живiша iскра заблисла в її оцi.
— Слухай, синку, що я придумала!
— Що таке?
— Вiн казав, що має iншi види з донькою, — певно, за богача якого хоче її дати.
— А певно.
— Якби вiн був бiдний, то дав би доньку за тебе.
— А певно.
— Ну, а хiба ж то така велика рiч з богача зробити бiдного?
— Невелика.
— I я так думаю. Пiди вночi i пiдложи огонь пiд його кляту фабрику, все його богатство за годину з димом пiде — i донька його буде твоєю!
Готлiбовi очi заярiлися рiшучим огнем.
— Добре кажете, мамо! I я сам так гадаю. Дякую вам!
I вiн побiг з покою, оставивши Рифку саму з її думками. Вона зразу сидiла безсильна, втомлена незвичайною працею думок, сидiла i всмiхалася, що ось яку то мудру раду дала вона синовi. Лице її в тiй хвилi мало вираз того iдiота, що регочеться, вiдтявши голову свому любленому котовi. Але недовго тривав той iдiотичний супокiй. Нi вiдси нi вiдти налетiла яснiша хвиля — Рифцi разом ясно стало, в яку бездонну пропасть попхнула вона свого сина, їй разом показалося, що її син пiдкрадається з засвiченим вiхтем пiд якийсь високий темний будинок, що пiдпалює його, втiкає, його ловлять, б'ють, кують в кайдани, вкидають в якусь глибоку-глибоку пiдземну вогку яму, — i вона в страшеннiй розпуцi вхопилася за голову обома руками i, микаючи на собi волосся, скрикнула:
— Мiй сину! Мiй сину! Вернися! Але Готлiб був уже далеко i не вернувся.
XX
I знов побратими зiйшлися на нараду в Матiєвiй хатi. Мов з хреста знятi, сходилися вони, мов розбитi, засiдали вони на лавах, з похиленими очима, не смiючи зирнути один на одного, немов то вони були виннi тому нещастю, котре постигло цiлу робiтницьку громаду. А вже й найдужче подався Бенедьо. По його впалих, помутнiлих очах, по його пожовклiм, аж зеленiм лицi, по його надломанiй, похиленiй поставi, по безсильно обвислих руках видно було, що вся сила його жизнi пiдтята, що усмiху не буде вже на тих зiв'ялих устах, що вiн жвє вже немов чужим, позиченим життям, що робiтницьке нещастя вбило, роздавило його. Кiлько вiн перетерпiв в тих двох днях! З яким болем виривав вiн iз свого серця одну за другою золоту надiю! Перша хвиля, коли вони з Матiєм побачили, що дверi незамкнутi, а вiдтак, мов якою зловiщою рукою пертi, переконалися, що скриньки нема, тота перша хвиля — то була, певно, найтяжча, найстрашнiша хвиля в його життi. Всi сили разом опустили його, все тiло так i застило на мiсцi, вся пам'ять погасла, вiн стояв, мов паль, i не мiг поворухнутися. Звiльна ажень вернула його пам'ять, щоб тим тяжче мучити його. Що скажуть робiтники? Що скажуть побратими? Чи не буде найперша їх думка така, що оба вони, пiдкупленi жидами, видали їм касу? Тота страшна думка огнем палила його серце. «I воно зовсiм легко може бути, — шептав йому якийсь злорадний, упертий голос, — адже два нас у хатi, вилому нема нiякого, слiду нiякого, очевидна рiч, що взято скриньку при нас на нашiм свiдомi! I я — зрадник! Я, що цiле своє життя, цiлу свою душу вложив в тоту справу, я мав би причинитися до її обалення!..» I хоч того ж таки дня Мортко сам, голосно регочучись, признався перед Матiєм i перед другими робiтниками, що се вiн викрав касу, що вона находиться в далеко безпечнiшiм сховку у Германа i що «хто хоче, най мя йде скаржити, то ще сам пiде до дiри за недозволен! складки», — то вiд сього признання не полегшало Бенедьовi. Думка його винаходила чимраз i чимраз нове терня, котрим могла все наново ранити свої власнi кривавi рани. Хто бачив його пiд час робiтницької змови, охочого, невтомимого, радiсного, все задуманого i все готового радити другим i додавати вiдваги, а хто бачив його тепер, нужденного, скуленого, тремтячого, — той був би подумав, що се або не той чоловiк, або що вiн перебув яку тяжку недугу. I Бенедьо справдi перебував тяжку недугу, з котрої — сам вiн те бачив — виходу для нього не було.
Не менше подалися й другi побратими, особливо Матiй i Стасюра. Тiльки брати Басараби не змiнилися i, бачилось, не дуже сумували. Ба, що бiльше, на їх лицях виднiлось щось немов потаєна радiсть, немов оце сповнялось те, чого вони давно дожидали.
— Що ж, побратими, — сказав Андрусь по хвилi важкої мовчанки, — наш красний сон скiнчився, розбуджено нас!
Нiхто не вiдзивався на тi слова.
— Що сумувати, браття, — заговорив знов Андрусь, i голос його ставався чимраз м'якший, — сум не поможе. Що впало, то пропало, i воно, вiрте менi, мусило так прийти! З нашими жидами таким способом не порадимо, я то з самого початку казав. Не такий вони народ, щоби можна з ними вдати подобру! I то велике дiло, що ми такого доказали, як отеє перед кiлькома днями! А се вони би чи тепер, чи в четвер таки зробили.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав смiється», після закриття браузера.