Читати книгу - "Перший спалах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
О, так! Злий, самозакоханий цинік-недолюд жив у мені завжди. Його не витруїли ні мамині повчання, ні мої друзі, ні навіть бабуся зі своїм безкінечним альтруїзмом. Не витруїв це і мій геніальний братик, який, відколи я себе пам’ятаю, завжди намагався вклепати у мою голову трохи хімічно-фізичних законів. Він знав, що мене ніколи не цікавили жодні закони, та йому було начхати. Як і мені. Як не крути, в нас текла одна кров... Ми були ще геть малі і тому, напевно, дурні до неможливості. Зараз, чесно кажучи, ми навряд чи сильно порозумнішали, але яка різниця... Ми подорослішали. Ненабагато. Всього-на-всього на якихось нещасних три роки, але все ж... Ми багато що зрозуміли за цей час. Як минали наші дні? Це неважливо. Я тобі розкажу, але трохи пізніше. Просто май крапельку терпіння.
А у нас терпіння не було, знаєш... Ми хотіли все — і одразу. І ми це отримували. Ми звикли до того, що мрії здійснюються. Напевно, тому, що ми все-таки навчилися мріяти.
Ми — це були ми. Двоє унікалів-ідіотів, котрі реготали з усього і всіх. Нам не треба було шукати причин, щоб розсміятися, причини падали нам на голову постійно, відколи ми себе пам’ятали. У цих причин було непропорційне тіло і перекошене гримасою обличчя, та вони вмудрялися так нас потішити, що від сміху здригалось повітря. Їх не бачив ніхто, крім нас, і я не знаю, в чому була справа: чи то в людській сліпоті, чи, то, може, в нашій дурості. Ми постійно реготали, як обкурені. До всього іншого нам не було жодного діла.
Ми часто втікали. Неважливо, куди і звідки, але нас не могли втримати ні школа, ні універ, ні мама, ні вчителі, ні дім, ні місто, ні навіть реальність. Якщо нам хотілося щось змінити, ми просто бігли на вокзал і з криком «Ледь не спізнилися! А наші місця — в наступному вагоні!» влітали у тамбур потяга, що вже рушав, і, незважаючи на ошелешені очі провідника, пробігали по всьому вагону і ховалися в наступному. А там, коли надходив час перевіряти квитки, знову пускалася в плавання — і так тривало до тих пір, поки небезпека бути впійманими і випханими з поїзда на першій-ліпшій станції не залишалась позаду. Тоді ми знову вирушали у мандри між вагонами — аж поки не опинялися поруч з голодними до базікання бабусями чи сивим, як голубінка, останнім представником царського роду (і психи траплялися, що вже тут таїти). Ми залазили до них на полицю, люб’язно базікали про все на світі, смакували їхні обіди, які запивали найсмачнішим у світі дорожнім чаєм (от знаєш, є щось особливе у чаї, який подають в поїзді!), а вони, в свою чергу, замріяно похитували головами у такт нашим розмовам і важко зітхали. Більшість із них не на жарт сумувала за своєю молодістю. І мені, чесно кажучи, було щиро їх жаль. Напевно, саме тоді я вирішила, що обов’язково помру молодою.
Вони говорили. Багато говорили. Виявляється, вони знали чимало фантастичних історій, які можна було слухати з відкритими ротами. Вони, як і ми, колись були вільними. Але для нас завжди було загадкою, чому вони втратили свою свободу. Одного разу ми навіть наважились про це спитати. Але відповіді так і не отримали. Чи то, може, тому, що нас банально не зрозуміли... А чи тому, Що не схотіли розуміти.
Як би там не було, ми їх любили. А вони — нас. По-доброму так, по-батьківськи. Як ти вже міг зрозуміти, ми з Мирком виросли без батька. Ми виросли без батька і, незважаючи на увесь свій цинікоегоїзм, завжди потай мріяли, що одного разу він прийде — і залишиться з нами назавжди. Мрія так і не здійснилась. І, знаєш, це, напевно, була єдина мрія, якій ніколи не судилося здійснитися.
Іноді з нами їхали романтики, в яких, незважаючи на пристойний вік, у венах ще й досі бунтувала молодеча кров. Я говорю не про нещасних, збілованих алкоголіків, чиєю єдиною розрадою була тільки пляшка, яку вони люб’язно пропонували і нам. Знаєш, від таких ми втікали куди подалі. І робили це не тому, що гидували їх компанією, зовсім не тому, ні. Нам просто було занадто важко витримувати увесь біль, що лягав на наші плечі разом із їхніми втомленими від життя словами. Ми не хотіли його витримувати. Та й навряд чи могли. Занадто малі й дурні, ми просто хотіли сміятися. І сміялися. Ми з братом хапалися за руки — і зі сміхом бігли поміж вагонами у пошуках таких же придурків, як і ми самі.
Придурки виловлювали нас у темних коридорах (не плутай зі старими збоченцями!) і частували цигарками, а іноді — і пляшкою старого розкішного вина. Вони слухали наші історії — і милувалися нами. Деякі казали, що таким, як ми, під силу змінити світ. І, знаєш, ми їм вірили. Не тому, що мали гіперроздуте «его». А тому, що хотіли вірити...
Придурки зазвичай їхали в нікуди. Принаймні, так вони нам говорили. Я впевнена, що більшість добряче прибріхувала, але, тим не менше, ніколи не намагалась вивести їх на чисту воду. Вони подобались мені саме такими — трохи дивними, злегка розгубленими, моментами — добряче таки збитими з пантелику нашими репліками. Вони явно щось шукали. Як і ми. І перед тим, як їх покинути, ми завжди бажали їм удачі. І щиро сподівались, що вони її таки знаходили.
Придурки по ночах вилазили зі своїх купе і шастали коридорами, як сновиди. Їм було добре в тамбурній прохолоді. Як і ми, вони часто забирались поближче до вікон і вистромлювали голови у напрямку до неба. Так ми і знайомились — у вікнах.
Ми їх любили, а вони любили нас. На місці батька я б, напевно, уже давно
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перший спалах», після закриття браузера.