Читати книгу - "Диво"

– Скоро станеш на ноги, – втішав він Ярослава, – і стоятимеш так міцно, як, може, ніхто інший.

Ярослав тільки блідо всміхався на таку солодку брехню, але, як тільки знов доводилося йому падати, весь тіпався від злості, вистукував кулачками по чому попадя, кричав:

– Брешеш, ти все брешеш! Як виросту, звелю зітнути тобі голову! Ти мені знатимеш!

А потім була та жахлива ніч, коли батько, князь Володимир, привіз собі з Корсуня нову жону, ромейську царівну Анну, перезрілу грекиню, яка пересиділася в невістах коло своїх братів-імператорів Василя й Костянтина. Певно, потрібна йому була як закладниця для миру з ромеями, але Рогніда вбачала в тому самий тільки блуд свого мужа, в безсилій злості спостерігала, як Володимир рік тому виходив аж до порогів, ждучи приїзду Анни, але прождав марно до самої зими, повернувся до Києва лихий на всіх близьких і далеких, а як тільки зійшла крига З Дніпра, спорядив похід на Корсунь і довго звойовував місто, а потім ще ждав, поки імператори з Царгорода пришлють йому Анну, і, нарешті, повернувся до Києва з новою жоною, з царицею, і сам уже не просто собі князь, а мовби цар усієї землі Руської, яку скупчив і утвердив своїми походами та дбанням, і отак уночі, просто з походу, з духом далекої дороги й склубоченими в бороді пахощами від заморської царівни, прийшов до Рогніди, розбудив Ярослава, якому снилося, що його душить непогамовний сухий, колючий кашель, сказав, не сідаючи, стовбичачи в напівтьмі, в розблиску двох свічок, запалених коло Рогнідиного ложа:

– Маю жону, царицю Анну, і не можу тепер мати більше нікого, так велить новий мій бог Христос, але тебе не хочу обидити. Вибери собі мужа, якого забагнеш серед моїх вельмож.

Тоді Рогніда зіскочила з ложа, стала навпроти князя, у довгій білій сорочці, висока, струнка, здавалося, вища за князя, закрила його від Ярослава своєю постаттю, він бачив саму тільки матір і чув тільки її голос:

– Була-бо царицею і не хочу бути рабою нікому на землі, а лиш богові!

– Ти княгиня! – закричав малий князь так, як він кричав тільки на Будия. – Воістину ти цариця всім царицям, моя мамо!

І він відчаєно виштовхнувся руками з нагрітої постелі, – руки мав напрочуд дужі як на його вісім літ, силою дорівнював чи й не дорослому мужу, – поштовх рук був такий несподіваний для нього самого, що він сів і простягнув ноги, як то роблять усі здорові люди, а потім подався на край ложа і вже не міг стриматися, вже ноги самі послизнули по м’якому хутрі, вже відкинуто легку ковдру з білячих шкурок, і вперше в своєму житті князь Ярослав без сторонньої допомоги, сам став на ноги й стояв, зчудовано стояв, не падав, хоч все в ньому колотилося й клекотіло від страху й напруження, все напнулося в ньому – от-от перерветься і він помре, але нічого протиприродного не ставилося, дивна сила втримувала його на ногах, князь Володимир дивився на свого сина з відвертим страхом, Рогніда теж озирнулася, побачила Ярослава на ногах, зойкнула, кинулася до сина, обхопила його за плечі, щоб не дати впасти, але він стояв і далі, навіть зміг спробувати відгорнути від себе матір, але зробив те для годиться, не мав сили ні на що більше, окрім цього першого в житті стояння на власних ногах, не міг навіть промовити слова, та де там слова – звуку бодай видати з себе не зміг би. Князь Володимир ще трохи постояв остовпіло, потім важко повернувся й хильцем посунув з палати.

А Ярослав відтоді почав потроху ходити, підтримуваний і навчений веселим пестуном, але намагався робити те потай, щоб ніхто не бачив, бо мав качину походу, ноги йому йшли врозтіч, все гойдалося перед очима, і якби не його неймовірна впертість, то чи й навчився б як слід ступати по землі, але мав невичерпні заряди наполегливості, яка передалася йому чи то від численних навчителів, чи то від батька, що в своїх державних ділах не знав ні впину, ні спочинку, чи то від матері з її невтишимою зненавистю до князя Володимира.

Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі – і в зненависті, і в любові, та навіть у дріб’язку.

…Князь Ярослав сидів над гарним озерцем – синювата латочка серед старих білих беріз, сидів уже давно, не помічав, що його чоботи з дорогого тіму, саджені по швах і на підборах самоцвітами, глибоко вгрузли в м’яке дерновиння і в ямки набігло води, м’яка шкіра розмокла, ноги князеві, власне, викупувалися в воді, але він того не зауважував, а може, так було ще й ліпше, бо холод у ногах відтягував пекучі думки, якими нуртувалася князева голова.

Байдуже вдивлявся в несхитну гладінь озеречка, бачив у ній своє відбиття – міцна голова на зашироких плечах, важких, мов камінних, негарне суворе обличчя з великим, м’ясистим носом, глибоко сховані під кудлатими бровами очі з гострим поглядом. Бачив себе і не бачив, бо не любив таких розглядин, знав про свою невродливість, про свої холодні очі, про камінну суворість свого обличчя.

У воїв і книжників холодні очі. А він був книжник ще з тих літ, коли непорушно лежав у материних покоях, він ховався від веселих, безтурботних здорових людей зі своїм нещастям за книги, читав про страждання, про великомучеників, про подвиги, про великі діяння, великі пристрасті і великі зради – і цього було досить для нього.

Книжне знання ставило його понад братами й сестрами, понад батьком і всіма довколишніми людьми. Мав завжди безліч часу для засвоєння книжних премудростей, а потім настав день, коли Ярослав відчув свою зверхність не тільки над такими, як сам, а навіть над тими, що видавалися колись вищими, недосяжними, – і тоді вперше закрутилася в душі хробачком приваблива думка про те, що тільки він згодом повинен панувати в