Читати книгу - "Капітан космічного плавання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Богдан прислухався до цих рваних слів, побілілими пальцями вчепившись в бортики безпеки, що оточували крісло кожного пасажира.
— А з Пампою не можна зв‘язатись, щоб не випускав? — спитав Румата, майже вертикально ставлячи апарат і кидаючи його в жовтого кольору колодязь. Аж Норильцєв поряд вискнув.
— Ти ж закон знаєш. Не піде він на це, — похмуро відповів Уно. — Заплатив, то й гуляй… Точно, на північний портал іде. О!.. Зараз на третій рівень перескочив. Слухай-но, синку, а, може, через двадцять восьмий його перехопимо?
Румата заклав такий карколомний віраж, що в Богдана, здається, ледь серце з грудей не вистрибнуло. Але він не зважив на це, загорлавши, врешті решт, до керманичів „кита”:
— Та що ж воно в біса відбувається?! Роз‘яснить мені це хтось чи ні?
Уно зиркнув на нього через плече:
— „Дракон” Ваги затриманий, оскільки він ще не лише за ремонт не розплатився, а й за вихід з „Безвиході”. А от сам Барон…
— Ну!.. — підігнав старого Кременчук.
— Сам Барон заплатив за вихід одного Птаха Святого Міка і тепер…
Богдан вже все зрозумів:
— Так зупиніть же його, зупиніть! Адже він людину викрав!
— А докази? Одного вашого слова для такого значущого порушення закону про вільну особистість, як перешкода оплаченого виходу з „Безвиході”, замало.
— Закони, закони, млин!.. Ач, які законослухняні з‘явились! Та я про закони більше вашого знаю! Я ті закони усе свідоме життя захищаю. Я за ті закони життям ризикував. Але ж зараз не той випадок, не той!
— Пельку стули! Закон в нас всього один, сам же знаєш. Щодо особистої свободи. Багато законів нікому не потрібно. Який сенс в них? Адже кожен закон — обмежує частину життя. Кожен зайвий закон — годівниця для зайвих у житті мерзотників. Тому й залежність проста: менше законів — менше підлоти, менше ґрат — більше простору. Отак. Але порушувати оту малість, що залишилася, нікому не можна.
— А Вазі, Вазі можна? Адже він Соньчину свободу он як скривдив!
— А докази? Від неї особисто ніяких скарг не надходило. Скажіть спасибі, що Румата вам повірив.
— А ти, значить, не віриш? — Богдан, здавалось, зараз вистрибне просто в отой простір, що без ґрат. Простір, помережаний швидкістю на якісь неясні мінливі смуги.
— Дурень! — втрутився в розмову Румата. — Як би не вірив, то не наражався б зараз на вигнання з Комуни. Як і я, до речі. Але цим ти не собі завдячуй, а Ігореві. Людина, що так відчуває музику, по життю фальшивити не здатна.
Іншого разу Богдан руками розвів би, а зараз лише міцніше вчепився в бортик безпеки та й знову загорлав:
— То ви, дударики, тоді хоч швидше, швидше! Не на халтурі ж! Втече ж, гаддя!
— Та не метушись! — огризнувся Румата. — Спробуємо наздогнати, спробуємо.
І майже під прямим кутом — Богдана ледь бортиками не перерізало! — кинув летючого „кита” до чергового вузького колодязю. Мабуть, до двадцять восьмого за номером, завдяки якому можна було перехопити „птаха” Ваги.
Те, що це саме так, стало зрозумілим за декілька хвилин, впродовж яких „кит” величезною гладкою булигою просто падав крізь плетиво якогось риштування. І от, вже на самому дні колодязя, перед ними майнула якась тінь з величезними розкинутими крилами. В останню мить тінь раптом набула матеріальної щільності і „кит” Румати, щосили гальмуючи в завузькому просторі, зачепив таки її лівим бортом, викрешуючи жовті іскри й розпочинаючи безладно крутитися на місці.
А тінь Птаха Святого Міка вже зникала за поворотом, зблиснувши наостанку золотистим платтям скам‘янілої дівчини.
— Уйду-у-у-уть!!!
„Кит”, врешті решт, рвучко зупинився, спрямувавши тупий ніс в потрібному напрямку і з такою швидкістю рвонув уперед, що, здавалось від тертя навіть повітря гарячим стало. А за хвилину воно стало ще й грузьким, таким, що важкими грудками сипалося в легені Богдана, а їхній незграбний апарат, вистрибнувши з „Безвиході” в морозний простір помаранчевої тундри, загрузав, загрузав, загрузав у ньому, наче в якомусь блідо-помаранчевому болоті.
З декількох інших „китів” їм вітально вимахували руками карнавальні арканаріани, що чи то вже пройшли лабіринт, чи то лише збиралися повеселитися в „Безвиході”. Вгорі дрейфувала якась ртутна платформа, з якої лунала гуркотлива музика розвеселої дискотеки. А тінь птаха з розпластаними крилами на бриючому польоті зникала вдалині, перетворюючись на цятку червонястого, якогось пластилінового, обрію.
— Ти чого зупинився!? — рявкнув Богдан, щосили смикаючи плече Румати. — Підуть же!
— Та нічого ми вже не зробимо, — нетерплячим порухом скинув той важку руку Кременчука. — На відкритому просторі в Птахів швидкість набагато більша. Це — по-перше. А по-друге, живляться „кити” енергією лише на відстані до двох кілометрів від „Безвиході”. Щоб не угнали їх якісь там шибеники.
— Шибеники, шибеники! — вперше за останній час ледь не заплакав капітан. Щось зламалося в капітанові. Раптово й боляче. — Куди ж він Соньку потягнув? Що він з дівчиною зробити хоче?…
Він нестямним поглядом обвів плаский обрій і висмикнув з піхв свою арканаріанську шпагу, зрозумівши, нарешті, що зброя ця була не лише зброєю, а й грала роль переговорного приладу, в якому довгий клинок уявляв собою й довгу антену. По іншому не можна було. Адже навіть телепатія не спрацьовувала в умовах замкненого простору „Безвиході”. А що таку саме штукенцію начепили навіть на Нксу, який очищав від фарби розцяцькований корпус „Софії”, то…
— Нксо, Нксо, ти мене чуєш? — горлав Кременчук, притуливши до роту ефес шпаги. — Чуєш, дитино?
— Крчук?! — здивовано пискнув ефес. — Ти звідки, Крчуче?
— Поряд я, поряд… От що… Припиняй усі зовнішні роботи і готуй „Софію” до старту. До термінового старту. Зможеш?
— Так, так, мене Ігр навчив…
— От і добре. Ми незабаром будемо, — і Богдан ледь презирливо скосив очі на Румату: — Чи ви сплати за користування вашими іграшками вимагатимете?
Той підкреслено спокійно знизав плечима:
— У тебе вимагав би.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Капітан космічного плавання», після закриття браузера.