Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

— Отих перших на мене повісили. Я тільки починав. Ну знаєте — тупий вовкулака. На тобі, боже, що мені не гоже. Словом, не служба, а мед... То я з’ясував, хто були ці мерці,— з погордою сказав околодочний. Відтоді ситуація змінилася, але й досі вовкулак вважали найменш придатним видом для інтелектуальної праці.— А після мене вже ніхто і не шукав. Знаєте, скільки щороку в Києві невідомих жмуриків, кому цікаво з ними бавитися?

— Але ж на ці випадки звертали увагу, якщо, як ви кажете, відразу про них згадали, як Ющинського знайшли?

Топчій на мить замислився, почухав потилицю.

— Ну так, Скалонне ж бачив зведення. Щороку кілька з розпоротими грудьми. А Ющинський — хлопчик зовсім. Ще й відразу впізнали. Та ви самі пам’ятаєте. Хіба мало говорять про ритуальні вбивства людей?

Тюрин мимоволі згадав сон, де Сашко Хоменко перерізав собі горло у Стрітенській церкві. Якби його не поглинула Апі, ту смерть так само приписали б нечисті. У перші роки правління нинішнього імператора звичаї щодо людиноподібних були куди жорстокіші. Ще не забулося, як люди мстилися після упирського повстання 1863-го.

За сприяння батька змієпоклонці зникали десятками, але Тюрин не знайшов свідчень, що хтось із нечисті кинувся їх захищати.

— Мабуть, вам тоді несолодко було? Ви ж тільки повернулися до Києва? Петюня казав, навіть свої за вами ганялися.

Тюрин подумав, що за останні півроку вовкулака став чи не найближчою йому істотою. Про Василину відживлений пам’ятав постійно. Але через зайнятість кощами, а більше через сцену в музеї, останні тижні її не бачив. А от з Топчієм говорив чи не щодня, і при тому досі майже нічого не знав про його життя.

— Та не кажіть,— зітхнув Топчій.— Як згадаю, досі млосно. Свої зуби щирили, що я захистив від них людину. Ну, коли моя банда хотіла млин Бродського пограбувати, а люди зневажали, що я вовкулака. Та досі за це ганять. Хоч уже скільки вовкулак у поліції... Та й ви он голова...

— А як ви дізналися, що ті трупи були пацієнтами Кирилівської божевільні? — поцікавився Тюрин, витираючи від крові губи.

— А, ну так груди їм наче хірург різав. То я здогадався по лікарнях пройтися. Й у Кирилівській мені сказали, що психи їхні. Але у них їм нічого не робили. Бо у них узагалі таких операцій не роблять. То я з тим і закінчив. А ще я тоді у Кирилівці з Гальванеску познайомився. Теж там починав. То, може, ви його запитайте?

— Запитаю,— від несподіванки Тюрин наморщив лоба. Доктора теж уже давно не бачив. І це далося взнаки. Шкіра потоншала, шрами набули багряно-бурих відтінків, а запах став нестерпним.

— Парфентію Кіндратовичу, а ви вже тоді знали, що Гальванеску — людина, а не змієголовець?

— Та побий мене чистий грім! Я про це вперше з вами дізнався, як ми на Трухашці справу Ющинського розслідували,— посміхнувся Топчій і відразу знітився від неприємного спогаду.— Ну, він і двадцять років тому дивний був, як на людиноподібного. У червоних кутах ікони з Ліліт і Змієм. Але диплом лікаря мав. Для нечисті це ого-го. Ніяк у нас не проходив. То чого мені допитуватися. Панна Айвс після нього медичний закінчувала, може, в неї попитаєте? — вовкулака сховав очі.— Я теє-то... не хотів вам казати, але з Санітарної комісії знову двоє перетворилися. Але Василини серед них немає,— швидко додав Топчій і простягнув Тюрину свіже зведення про жертви.— Олександре Петровичу, то, звісно, не моя справа, але вона хороша. І ви наче їй подобаєтеся. Таким, як ви є. А це дорогого вартує.

— Ви маєте рацію, Парфентію Кіндратовичу. То не ваша справа.

*

Тюрин не знав, що сказати Василині. З одного боку, після Стрітенської і відвідин Солохи його мучили передчуття. Ніби все місто змовилося, щоб довести його до сказу: кощі, пророцтво про пробудження Змія, сон, де батько віддає його Апі. Тюрин досі вагався, що має робити. Знайти серце Змія і зупинити кощів? Відімкнути Обадію? Вуличні божевільні вважали, що це призведе до нової Великої війни.

Навіть у місті, охопленому кощами, це здавалося казкою, легендою з книги Лазаруса. І проте Тюрин відчував неспокій. Сім місяців у Києві, відживлений, перетворений на людиноподібного, він ніби йшов заздалегідь визначеним шляхом. Хто обрав для нього таку долю — батько чи хтось інший? І чи має право він втягувати Василину?

Але вже перший погляд на жінку змусив забути сумніви. Тюрин відчув, що страшенно скучив. Панна Айвс у супроводі полового рухалася між столиками. Ресторан Роотса був забитий під зав’язку. Сюди першими потрапляли харчі. В часи карантину і дефіциту обідати у Роотса вважалося верхом шику. Тюрину довелося скористатися службовим становищем, щоб вибити столик.

Він помахав Василині. Жінка стримано кивнула: досі сердилася. На блідому обличчі з’явилася тінь усмішки. Панна Айвс була у чорній атласній сукні, мереживна пелерина прикривала плечі, відкидний комір підкреслював білину шиї. На грудях блищала єдина прикраса — агатова брошка у формі кадуцея.

Поки панна Айвс пробиралася між столиками, на подіум ресторану піднялася босонога русалка. Оркестр узяв перші ноти, і сліпа дівчина заспівала:

Цвіте терен, цвіте терен, а цвіт опадає,

Хто з любов’ю не знається, той горя не знає.

А я молода дівчина, та й горя зазнала,

Змія-царя полюбила, щиро покохала.

Половий відсунув стільця. Василина навіть не торкнулася столу, присіла на самий край, готова у будь-якій момент встати і піти.

Ой візьму я твоє серце та й піду шукати,

Змія-царя із полону людського звільняти.

— Дивно, скільки чув цю пісню, не зауважував, що вона повторює пророцтво Офаніти про пришестя Змія,— удавано безтурботно проказав Тюрин. Він прийняв у полового меню, ледь зазирнув і передав Василині.

— Пророцтво Офаніти Бека вважається втраченим. Існує у неповних переказах. Тобто є таким само фольклором Межі, як і ця пісня,— жінка проігнорувала жест Олександра Петровича. Він поклав картку перед нею на стіл і почухав спалену скроню. Розмова обіцяла бути довгою.

— Зранку я бачив зведення. У вашій лабораторії стався вибух. Двоє... Ви добре їх знали?

— Одного знали і ви. Загинув упир Вацлав,— Василина спостерігала за реакцією Тюрина,— один піддослідний прорвався, довелося застосувати вогонь фенікса.

Відживлений кивнув і вирішив спробувати іншу тему.

— Вам вдалося просунутися у дослідженні кощів?

Мабуть, щоб не дивитися на Тюрина, Василина взяла меню,