Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

— Мій батько мертвий? Він чув мої запитання? Що він відповів?

— Мертвий...— лапи людожаби трусилися. Вона ніби щойно прокинулася.— І він там, звідки мені не дістати. Тобі доведеться знайти місце найбільшої перемоги і найбільшої ганьби Змія... Мусиш зламати Велику печать. Я бачила кров і багато смертей. Хто ти? — Солоха витріщилася на Тюрина, ніби не могла упізнати.

— Що це значить — «найбільшої перемоги і найбільшої ганьби Змія»? Де це місце?

— Змій здобув найбільшу перемогу над людьми тут — під Києвом. На Кирилівських пагорбах... Ти маєш його пустити, відімкнути Змія. Це твоє призначення,— проказала Солоха. Тепер у її голосі було благоговіння.— Маєш відімкнути Змія.

Тюрин підвівся. «Чергова божевільна на службі в Апі»,— подумав поліціянт. Солоха, як закляття, продовжувала повторювати останні слова. Їй ніби прийшло одкровення, і вона не бажала з ним розлучатися. На жаб’ячій пиці розлилися блаженство і подив.

— Батько залишив тобі послання! Сказав, що ти зрозумієш, коли побачиш,— уже у дверях зупинила Тюрина.

— Яке послання? Де?

Але Солоха знову повернулася до свого «маєш відімкнути Змія... маєш відімкнути Змія».

*

«Місто збожеволіло»,— думав Тюрин прикріплюючи нові позначки на мапі Києва. Дедалі більше з’являлося причинних, що проголошували кінець світу. Газети тільки й писали, що про навалу кощів і про рух комети Делавана.

Тепер її можна було побачити і над Києвом.

Зі столиці доходили недобрі чутки. У невеличкому королівстві Сараєво революційна нечисть вбила принца-спадкоємця Цісарської Імперії. Цісарська Імперія ввела війська у Сараєво. Наступного дня всі київські газети надрукували звернення зі столиці: імператор запевняв, що наша Імперія завжди захищала нечисть і робитиме це навіть на території сусідньої країни. Імперія була союзницею Сараєво. Тюрин зробив висновок, що війна між імперіями неминуча.

Нарешті генерал-губернатор Межі публічно визнав те, про що знали вже кілька тижнів: Київ закрито на карантин. Дозволено ввезення харчів і вивезення (після ретельної перевірки) сухого варення. Ціни злетіли до небес. Тільки у крамницях голови й кількох гласних ще можна було знайти дефіцитні товари за помірні гроші.

Міська дума строчила відозви. Що не день гласні-люди вигадували нові кари на голови людиноподібних, закликали виселити їх з міста, кричали, що ті навмисно поширюють інфекцію кощів. На підтвердження Добринін дістав з архіву, як чорта з табакерки, й передрукував у «Киянині» «Месію правдивого» Галятовського, де були зібрані «гріхи» нечисті щодо людей. Тюрин підозрював, що не обійшлося без професора Голубєва. Давно заборонений і суперечливий текст 1669 року вибухнув, наче бомба, над головами і без того наляканого натовпу. Галятовський розповідав про те, що давно панувало лише у міському фольклорі: ритуальні вбивства людей, навмисно наслані нечистю кари, злісне чаклунство, людожерство й інші жахи. Гласні від нечисті реагували по-своєму.

Депутат Фальдберг поїхав на Поділ переконувати людиноподібних перебратися у безпечніші околодки. Кощі з’явилися несподівано. Казали, з підвалів гетьманської кам’яниці. І ніби знали, на кого кидатися першим. Урятована родина потім розповідала, як берсерк десятками розкидав диких немертвих, разом зі шкірою відриваючи від тіла.

Зовнішня поліція зникла з вулиць, навіть городових перекинули на боротьбу з кощами. Міський голова звернувся до містян зі шпальт газет і закликав записуватися до добровольчих загонів. Першими відгукнулися патріотично-монархічні сили. В їхні дружини потягнулися люди, готові битися не тільки з кощами, а й з усією нечистю. Молодь з Партії об’єднаних людиноподібних вирішила і собі створювати загони самооборони — проти кощів, але і для захисту від людей.

Страх гуртував навколо найгаласливіших, бо вони єдині, здавалося, знали, що робити.

Наростала паніка. Біля продовольчих крамниць росли черги.

Нарешті 1 грудня почався погром у Контрактових рядах. Самооборона билася з чорносотенцями, містяни грабували товари, у поліції не вистачало рук. Тюрину довелося власноруч їхати на Поділ і кричати «кощі». Сяк-так натовп удалося приборкати. Але Олександр Петрович знав, що це тимчасово.

Чи не щодня отці міста засідали у генерал-губернатора і вигадували, як урятувати місто. Трепов звернувся до військових. Але Новопечерська фортеця отримала наказ чекати на мобілізацію, а отже, берегти особовий склад. Лише козаки і гвардія вряди-годи виходили боротися з кощами.

Скалонне мляво реагував на донесення й у справі боротьби з кощами дедалі більше покладався на Тюрина. Після зникнення Рапойто-Дубяга Олександр Петрович став його першим заступником. З ранку до ночі Тюрин формував загони, відповідав на дзвінки, звітував перед керівництвом і розставляв прапорці на мапі міста. А київський поліцмейстер чимдалі більше втрачав віру, що місто можна врятувати. Якось сказав, порівнюючи нинішню ситуацію з 1892-м: він вважає, що тоді містянам просто пощастило.

Тюрин змовчав. Кощі з’явилися після того, як батько прикликав Апі, й несподівано зникли за кілька днів. Можливо, кощів зупинило серце Змія, і батько був частково правий — воно давало владу, але не над усіма видами, а тільки над дикими немертвими? Тоді головне завдання Тюрина — його знайти. А відповідь криється в останніх днях батька й у дивній рані, з якою його привезли до Олександрівської лікарні.

В пам’яті спливли слова Василини: «Вашому батькові зробили невдалу операцію... Йому просто відкрили грудну порожнину, а потім зашили, ніби експериментував студент».

Тюрин спробував щось знайти в архіві. Але на це просто не вистачало часу. Справи перебували у такому безладі, що відшукати повідомлення про невідомий труп зі шрамом на лівій щоці не було ніяких шансів.

Олександр Петрович звелів привезти підшивки «Киянина» за 1897 рік. Новини про батька він не знайшов. Але несподівано для себе з’ясував, що того року було знайдено щонайменше п’ять трупів з подібними травмами.

Впізнали лише двох. Вони були пацієнтами Кирилівської божевільні. Одного виловили з Дніпра, другого знайшли в Олександрівській лікарні. У газеті зневажливо писали, що «справи» передали першому поліційному вовкулаці у Києві, щоб на «трупах відточував собачий нюх».

Тюрин запросив нові підшивки і здивувався ще більше. Чи не щороку в Києві знаходили кілька трупів з розпоротими грудьми. Після 1910-го повідомлень ставало дедалі менше. «Або трупи перестали знаходити, або газети стомилися про таке писати»,— подумав Тюрин. Як і 1897-го, загиблих ніхто не шукав. Родичі не озивалися, небіжчиків не впізнавали. За останній рік, як він знав напевно, лише у Ющинського були схожі ушкодження.

— А ви думаєте, чого з тим Ющинським тоді так нерви попсували? — відповів на розпитування Топчій і простягнув Олександру Петровичу закривавлене м’ясо. Тюрин з удячністю прийняв обід. Вовкулака єдиний не забував, що і Тюрину треба їсти. Останні тижні вони майже жили у відділку.

Від околодочного постійно пахло вогнем і горілим м’ясом, а