Читати книгу - "Жарт"

що це його внук, доньчин син. «Та це просто неможливо, — вигукнув я, — сам я бачив, як він виїжджав від нас на коні!» — «Я теж його бачив. Мілош повіз його від нас на мотоциклі», — не здавався Коутецький. «Та це якийсь сон рябої кобили! — вигукнув я й відразу ж запитав: — То куди ж вони подалися?» — «Ох, як ви не знаєте, то і я вам про це не казатиму!» — відтяв Коутецький і попрощався.

7

Я не розраховував, що зможу зустрітися з Земанеком (Гелена запевнила мене, що він приїде по неї аж пополудні), тож, звісно, мені було неприємно бачити його. Та я нічого не міг удіяти. Він був тут, і був точнісінько такий, як і колись: золотавий чуб так само був золотавий, хоч він і не зачісував уже його назад довгими хвилястими пасмами. Тепер він був у нього короткий й зачесаний на лоба, як того вимагала мода; він так само випинав груди, а голову конвульсивно закидав назад; і був такий самий життєрадісний і задоволений, такий самий невразливий, наділений прихильністю янголів і молодої дівчини, що її врода відразу ж нагадала мені про прикру недовершеність тіла, з яким я провів учора цілих пів дня.

Сподіваючись, що наша розмова буде коротка, я намагався відбуватися заяложеними фразами у відповідь на так само заяложені репліки: він знай повторював, що ми не бачилися бозна-відколи, висловив подив, що зустрів мене саме тут, «у цій клятій дірі»; я відказав, що народився тут; на це він, перепросивши, сказав, що, мабуть, вона не така і клята, якщо так; панна Брожова зареготалася; я не відреагував на той дотеп, тільки сказав, що мені не дивно було зустріти його тут, адже він, як я пригадую, завжди був шанувальником фольклору; панна Брожова знову зареготалася і сказала, що вони приїхали сюди не задля «їзди Королів»; я її запитав, чим їй та «їзда» не подобається; вона сказала, що це її не тішить; я запитав чому; вона звела плечима, а Земанек мовив: «Любий мій Людвіку, часи змінилися».

Тим часом «їзда» зупинилася біля якоїсь хати, і два вершники заходилися приборкувати своїх коней, які чомусь заметушилися. Вони кричали, обвинувачуючи один одного у невмінні правити конем, і вигуки «Йолоп!» та «Дурень!» досить кумедно звучали на ритуальному тлі свята. «Ото якби коні наполохалися та чкурнули куди очі бачать!» — пирхнула панна Брожова. Земанек теж засміявся, та вершники незабаром заспокоїли коней, і їхнє «Гей! Гей!» знову зазвучало на сільських вулицях.

Помалу плентаючись за тим галасливим гуртом попід дворами, де в горідчиках буяло квіття, я марно шукав більш чи менш пристойного приводу, щоб попрощатися із Земанеком; поки що я мусив покірно йти поруч із ним і його супутницею, обмінюючись фразами: отак я дізнався, що в Братиславі, де вони були ще сьогодні удосвіта, теж така гарна погода, яка і тут; що приїхали вони Земанековим автомобілем і мусили поміняти свічі, щойно виїхавши з Братислави; потім я дізнався ще й про те, що вона його студентка. Від Гелени я знав, що він викладав марксизм-ленінізм в університеті, проте запитав, чого ж він навчає студентів. Він сказав, що філософії (те, що він так назвав свій предмет, мені видалося значущим; чотири чи п’ять років тому він сказав би, що викладає марксизм, та віднедавна пошана до цієї дисципліни настільки упала, надто ж поміж молоддю, що Земанек, головною турботою якого було, щоб ним весь час захоплювалися, вирішив соромливо замаскувати марксизм загальнішим терміном). Я вдав, ніби здивувався, сказавши, що, наскільки мені пам’ятається, він вивчав біологію; моє зауваження натякало на дилетантизм університетських викладачів марксизму, яким надавали вчені ступені не завдяки їхнім науковим заслугам, а за те, що вони були вмілими пропагандистами. Панна Брожова відразу ж устряла, заявивши, що у викладачів марксизму в голові політична брошура замість мізків, а Павел, мовляв, не такий. Земанекові ті слова були як мед; він мляво запротестував, показавши у такий спосіб, який він скромний, і змусивши дівчину до нової хвали. Отак я дізнався, що її друг для студентів найпопулярніший поміж викладачами, причому з тих самих причин, за які його не люблять у дирекції: він завжди каже те, що думає, він сміливий і завжди стоїть горою за студентів. Земанек і далі неохоче протестував, і його супутниця розповіла мені про різні конфлікти, в яких він був мішенню останніми роками: його хотіли навіть зняти з посади, бо, незважаючи на запліснявілі програми, він навіть знайомив студентів з усіма течіями в новітній філософії (його обвинувачували в тому, що він хоче тихцем протягнути «ворожу ідеологію»), він буцім порятував одного студента, якого хотіли витурити з навчання за якусь хлоп’ячу витівку (сварку з поліціянтом), хоч ректор (Земанеків ворог) назвав її політичним злочином; після того випадку студенти організували таємне голосування, що мало на меті визначити найпопулярнішого викладача, і ним виявився Земанек. Проти цієї рясної похвали Земанек не протестував, і я сказав панні Брожовій (з прихованою, але, на жаль, насилу зрозумілою іронією), що цілком її розумію, адже, наскільки мені пам’ятається, за часів мого навчання її теперішній викладач теж був дуже популярний. На що вона палко підказала: тут немає чого дивуватися, у Павла ораторський талант, якому немає рівних, і в дискусіях він не одного опонента поклав на лопатки! «Авжеж, це таки правда, — усміхнувшись, погодився Земанек, — та якщо я можу покласти когось на лопатки в дискусії, то у них доста способів, щоб розгромити мене набагато ефективніше!»

Із тієї зарозумілої фрази я впізнав давнього Земанека, та зміст її жахнув мене: видавалося, він геть відмовився від своєї давнішої позиції, і якби я опинився в його теперішньому оточенні, то хоч-не-хоч мусив би бути на його боці. А це лякало, я не готовий був до цього, тим паче, що нічого дивного не було в цій рішучій зміні політичних уподобань, навпаки, чимало людей зазнало її, та й саме суспільство зазнавало її помалу. Проте від Земанека я цього не чекав; у моїй пам’яті він назавжди закам’янів таким, яким я бачив його останнього разу, і тепер я ніяк не визнавав за ним права бути таким, яким я його не знав.

Дехто заявляє про свою любов до всього людства, інші цілком справедливо заперечують, кажучи, що любити можна когось певного, тобто індивіда; я згоден із цим і додам, що можна застосувати це як до любові, так і до ненависті. Людина — істота, що прагне рівноваги у