Читати книгу - "Зламані янголи"

Дим від наноколоній, який бачив Гансен, остаточно зник. Коли я сказав про це Сунь, вона тільки знизала плечима. Схоже, безглуздо розімлів не лише я.

— Тебе щось у цьому взагалі бентежить? — спитав я її.

— У цій ситуації? — вона, судячи з усього, замислилася. — Думаю, я бувала і в більшій небезпеці.

— Звичайно, бувала. Ти ж була мертва.

— Ну, так. Але я не це мала на увазі. Наносистеми — це проблема, але, навіть якщо страхи Маттіаса Генда цілком обґрунтовані, я зовсім не думаю, що вони можуть еволюціонувати у щось здатне стягнути «Наґіні» з неба.

Я згадав ті робогармати у вигляді коників-стрибунців, про які розповідав Генд. Це була одна з численних подробиць, які він вирішив не переповідати решті команди під час інструктажу з приводу системи ЧОНВП.

— Твої рідні знають, чим ти заробляєш на життя?

Сунь явно здивувалася.

— Авжеж. Мені батько порекомендував іти до війська. Це був добрий спосіб здобути системну підготовку чужим коштом. «Там завжди водяться гроші, — казав він мені. — Визначся, чим ти хочеш займатися, а тоді зроби так, щоб тобі за це платили.» Звісно, він ніколи не думав, що тут буде війна. Хто б міг таке подумати двадцять років тому?

— Атож.

— А твої?

— Мої хто? Мій батько? Не знаю, не бачив його з восьми років. Майже сорок років суб’єктивного часу. Понад півтора століття об’єктивного.

— Вибач.

— Не вибачайся. Коли він пішов, моє життя лишень покращилося.

— А ти хіба не думаєш, що він би зараз тобою пишався?

Я розсміявся.

— О, так. Однозначно. Мій старий завжди обожнював насильство. Брав сезонні абонементи на бої почвар. Формальної підготовки він, звісно, не мав, тож завжди був змушений обходитися безборонними жінками й дітьми, — я прокашлявся. — В принципі, так. Він би пишався тим, чого я досяг у житті.

Сунь трохи помовчала.

— А твоя мати?

Я відвів погляд, намагаючись згадати. Ідеальна пам’ять посланців має один недолік: з нею спогади про все, що сталося до обробки, як правило, видаються нечіткими й неповними порівняно з пізнішими. Людина прискорено віддаляється від усього цього, наче відриваючись від землі, наче стартуючи. Цього ефекту мені й хотілося перед вступом. А тепер я не був у цьому певен. Я не міг згадати.

— Здається, вона зраділа, коли я вступив до війська, — повільно проказав я. — Коли я прийшов додому в формі, вона влаштувала для мене чайну церемонію. Запросила весь квартал. Гадаю, вона мною пишалася. Та й гроші, певно, свідчили на мою користь. Їй доводилося годувати трьох дітей — мене та двох менших сестер. Після того, як пішов батько, вона робила що могла, та ми весь час потерпали від безгрошів’я. Коли я завершив базову підготовку, наші доходи, напевно, потроїлися. На Світі Гарлана Протекторат непогано платить своїм воякам — вимушено, щоб конкурувати з якудзою та квеллістами.

— Вона знає, що ти тут?

Я похитав головою.

— Я надто довго не був удома. Посланців направляють куди завгодно, крім рідної планети. Так зменшується ризик виникнення недоречної емпатїї до людей, яких вони мають убивати.

— Так, — кивнула Сунь. — Стандартний захід безпеки. Логічно. Та ти вже не посланець. Хіба ти не повертався додому?

Я скрушно всміхнувся.

— Повертався, професійним злочинцем. У тих, хто йде з посланців, практично немає альтернатив. А моя мати на той час уже вийшла заміж за іншого, офіцера-вербувальника Протекторату. Повертатися до родини мені здалося… Ну, недоречним.

Сунь якийсь час мовчала. Здавалося, вона дивилася на пляж під нами, чекаючи на щось.

— А тут спокійно, еге ж? — сказав я просто так, аби не мовчки.

— На певному рівні сприйняття, — кивнула вона. — Безперечно, не на клітинному. Там точиться вирішальний бій, і ми його програємо.

— Правильно, підбадьор мене.

На її обличчі пройманула усмішка.

— Вибач. Але важко мислити категоріями миру, коли по один бік від тебе — вбите місто, по інший — стримувана сила гіперпорталу, десь просто за пагорбом готується до нападу армія наноістот, а в повітрі — летальна доза радіації.

— Ну, якщо ти вже так про це говориш…

Усмішка повернулася.

— Це мене так навчили, Ковачу. Я постійно взаємодію з машинами на рівнях, недоступних моїм нормальним чуттям. Заробляючи цим на життя, людина починає всюди бачити приховувані затишшям бурі. Поглянь-но отуди. Там океан без припливів, на спокійну воду падає сонячне світло. Там спокійно, так. Але під поверхнею води мільйони істот борються не на життя, а на смерть за можливість прогодуватися. Поглянь, більшість трупів мартинів уже зникли, — вона скривилася. — Нагадай мені, що плавати не можна. Навіть сонячне світло безупинно стріляє субатомними частками, розриваючи все, що не виробило належного захисту, а його, звісно, виробили всі тутешні живі істоти, бо їхні далекі предки гинули мільйонами задля того, щоб у нечисленних уцілілих істот змогли розвинутися необхідні мутації.

— Спокій — це завжди ілюзія, еге ж? Так міг би сказати монах-зречник.

— Ні, не ілюзія. Але він — річ відносна, і за нього, за мир, завжди вже десь колись заплачено його протилежністю.

— Це й тримає тебе у війську, так?

— Мене тримає у війську мій контракт. Мені ще треба відслужити щонайменше десять років. А якщо чесно, — знизала вона плечима, — то я, мабуть, залишуся й після цього. Війна на той час уже скінчиться.

— Завжди знаходяться нові війни.

— Не на Санкції-IV. Після знищення Кемпа буде закручування гайок. Відтоді почнуть обходитися лише діяльністю поліції. Більше такої катавасії вже не допустять.

Я згадав, який захват викликали в Генда нестрогі протоколи ліцензування, за якими тоді діяла «Мандрейк», і замислився.

— Під час поліційної акції можна загинути так само, як і на війні, — сказав я.

— Я вже гинула. А тепер поглянь на мене. Вийшло не так уже й кепсько.

— Гаразд, Сунь, — я відчув, як мене накриває нова хвиля втоми, перевертаючи мені шлунок і б’ючи по очах. — Я здаюся. Ти ще та сувора засранка. Тобі треба розказати це Крукшенк, яка залюбки тебе вислухає.

— Я не думаю, що Іветт Крукшенк потрібно якось мотивувати. Вона досить молода, щоб насолоджуватися цим просто так.

— Так, ти, мабуть, маєш рацію.

— А якщо я видаюся тобі суворою засранкою, то я цього не прагнула. Але я — професійна воячка, і плекати незадоволення цим вибором для мене було б дурістю. Це було вибором. Мене не призивали.

— Так, ну, зараз це… — я побачив, як Шнайдер вискочив