Читати книгу - "Не дивись мені в очі, Наталі Ліон"

Я паркую авто на стоянці і швидко покидаю салон. Ми йдемо до набережної відсторонившись один від одного. Мабуть, зі сторони виглядаємо дуже дивно. Я в чорній сукні вище колін і на підборах. Влад в чорній футболці, в таких же штанах від форми і кросівках. Незважаючи на те, що в мене шпильки, Соколовський набагато вищий від мене і масивніший.

Діставшись набережної ми поволі зменшуємо кроки і йдемо повільніше. Між нами повна мовчанка. Ніхто не наважується заговорити першим, щоб нарешті зруйнувати цю невидиму стіну між нами.

- Знаєш, - першим порушує тишу Влад, - спочатку я думав, що ти мені просто примарилась. Ти стояла на березі і милувалася нічним морем, а я вирішив поплавати перед сном. Коли я вийшов з води, нікого вже не було, - приглушеним голосом говорив він, а в мене все стислось всередині.

Як добре, що він не помітив, як я просто витріщалася на нього, згадуючи той час, коли ми були разом. Дивно, але я дивилась на нього і думала тоді тільки про нього. Коли він наблизився до берега, я просто втекла. Мабуть, відчувала, що це він.

- Того вечора, я тільки прилетіла до Одеси, - зізналась я. Ми повільно ступали до дерев’яного містка, який вважався «нашим місце».

- Потім, коли ми зіткнулись на цьому пірсі, я не мав жодного сумніву, що це була саме ти.  Мало не збожеволів, коли тебе побачив, - важко зітхаючи, промовив він.

- Чому не підійшов, - раптом вихопилось в мене, а тіло скувала напруга.

- Я хотів… - зізнався він. – Тільки вчасно зупинився, подумав, що ти і так багато пережила через мене. Не хотів псувати твій настрій.

Раптом він замовк. Було ще щось. Він не все сказав, але чомусь, зупинився. Я бачила, як важко давалось йому кожне слово, але і мені було не легко.

- А зараз? Що зараз змінилось? – видавила з себе питання, яке кружляло в голові.

- Все. Все змінилось, Анно, - прохрипів він. – Я б ніколи більше не потурбував тебе, ніколи б не ввірвався в твоє життя знову, якби твій батько не….- він знову зупинився.

Чорт забирай! Що йому наговорив батько? Серце шалено калатало в грудях очікуючи на відповідь.

- Що зробив батько? – нетерпляче запитала я.

- Все правильно він зробив. Степан Миколайович дуже хвилюється за тебе і я …теж, - раптом він зняв свої окуляри і нервово стис в руці аж до тріску.  Ніби оголивши свою душу, він стояв поруч, але я не наважилась подивитися в його очі.

- Вибач мене, - раптом випалив він. – За те, що зник і за те що….

- Зрадив? – перебила його я, згадуючи фото, де він ніжився в ліжку з Ольгою.

Минуло два роки, а я пам’ятала, ніби це відбулося ще вчора. Біль все сильніше здавлювала горло і до очей підступали сльози. Згадувати це було надто боляче. Я відвернулась, аби він не побачив, що мені досі не байдуже.

Влад підійшов ближче, хапаючи мене за руки. Наші очі знову зустрілися: його – такі ж темні і глибокі, в яких хотілося потонути, і мої – налиті по вінця слізьми.

- Я ніколи не зраджував тобі, - сказав він підвищеним тоном, міцно стискаючи щелепи.

Не зважаючи на його слова, сльози вже текли рікою і капали з підборіддя прямо на дерев’яний місток. Він стиснув мене в обіймах зариваючись обличчям в моє волосся.

Я не знала, що він зараз відчував, і чи варто вірити в його слова. Я і так надто багато пролила сліз через нього. І зараз проливаю, прямо на його гарячі груди, які важко підіймаються, ховаючи під ребрами прискорені удари  серця.

Я знаходжу  в собі сили і вислизаю з його обіймів. Він лише важко зітхає і опускає голову.

- Якщо це все, то я тебе пробачаю. Точніше, давно пробачила і відпустила, - тихо промовила я. На рахунок відпустила, то було не точно, але йому про це знати не обов’язково.

Він знову сховався за темними окулярами відводячи голову в бік.

- Ходімо, проведу тебе до машини, - сухо відповів Соколовський, ледь чутно торкаючись моєї спини.

- Дай мені свій телефон, - попросив Влад, коли ми підійшли до автомобіля.

- Навіщо? – здивовано запитала я відкриваючи сумочку.

- Я запишу в нього свій номер.

Він взяв телефон і зробив необхідні маніпуляці.

-  Можеш дзвонити до мене в будь який час, - серйозно промовив він простягаючи телефон назад.

- Надіюсь, не знадобиться, - глухо відповіла я, ховаючи його до сумки.

Він відкриває дверцята і я забираюсь в салон автомобіля.

- Бережи себе, - кидає мені Влад і закриває дверку.

Він все ще стоїть на місці, проводячи мене замаскованим пильним поглядом, а я відправляюсь додому.

Я запевняю себе, що вчинила правильно. Всеодно з наших стосунків нічого хорошого не вийшло б. Я б не змогла йому довіритися повністю, як раніше. Не було жодної гарантії, що він знову не зникне залишаючи мене наодинці з пораненим серцем.

Підійшовши до дверей своєї квартири, я намагалась відкрити її ключем, але він не рухався. Натиснувши на ручку вони легко відчинилися і я завмерла на місці. Мені стало страшно заходити всередину. Я була впевнена що закривала їх вранці на замок.  Мабуть, саме для такого випадку Влад залишив свій номер і я міцно стиснула в руці телефон.