Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

- А хіба ні? - насправді мені дуже хотілося, щоб усе було неправдою.

– Ні. Ви сказали не красти – і я більше не крав. Але ж деяким людям це не сподобалося. Адже я був частиною банди. Ось вирішили полякати.

- А бабуся-свідок? - не вгавала я.

- Це Зінка, алкоголічка чортова. Розвела котів, весь під'їзд загидили. Помститися мені вирішила, що її вихованців регулярно виселяю з парадного. Не могла вона мене бачити, бо я провів у гаражі півночі. Ми з Вітькою мотик відремонтували нарешті. Я вам хотів показати.

- А чому Вітьок не сказав, що ти був із ним? Що всю ніч у гаражі сиділи? - резонне зауваження.

- Звідки я знаю, до якої зі своїх баб він поїхав? Та й ніхто б мене не посадив. Просто пресанули. До речі, бабуся вдома одна хвилюється. Потрібно терміново знайти телефон і подзвонити їй, - він кинувся шукати телефон-автомат, але я його випередила:

– З нею дівчата. Вони заспокоять. Твоя бабуся думає, що ми готуємось до контрольної з алгебри. Я подзвоню від себе й скажу їй, що ти переночуєш у мене.

- І з якої радості? - перелякано запитав Вовка, ніби боячись перспективи залишитися зі мною наодинці.

- З такої, що на тебе дивитись страшно. Побачить тебе такого «вродливого» бабуся і що? Інсульт або відразу інфаркт. Підлікувати тебе трішки треба. Он як менти побили. Опирався, мабуть? Хоча б йоду та зеленки вистачило. Можеш до Вітька податися, якщо він удома, - увімкнула задній хід, щоб не подумав, що силоміць до себе тягну.

- До Вітька не хочу. Він хропе безбожно. А лікувати ви будете? – недовірливо спитав Вовка.

– Тебе не влаштовує моя кандидатура? Не бійся, я закінчувала при універі курси медсестер. Так, про всяк випадок. Дивлюся, найпотрібніші курси виявились. Ніколи не думала, що школа – це так екстремально.

- Я чого питаю, там мене відтовкли й по ребрах. Дуже болять. Якось можна визначити, чи не зламали?

- Розберемося. Може, з'їздьмо до травмпункту? - запропонувала, але Вовка відмовився.

Коли ми дісталися моєї квартири, я допомогла Вовці зняти спортивну курточку й футболку, промацала всі ребра, порахувала синці, замазала зеленкою всі подряпини й поклала спати на дивані. Чекала, що він швидко засне, але Вовку ніби прорвало. Він вирішив сповідатись мені, чи що. А мені й не хотілося спати. Я слухала, слухала, слухала, стаючи дедалі ближче до його безмежної життєвої драми.

- Я був відмінником до шостого класу. І все мені давалося так легко. Я відчував, що дуже бажана дитина у сім'ї. Усі носилися зі мною, як із принцом. Для повного щастя мені не вистачало братика чи сестрички. Якось увечері мама посадила мене на коліна й по секрету повідомила, що незабаром моя мрія здійсниться – матиму братика. Я уявляв, як ми з ним гратимемося, на веліках їздитимемо, на дачі на річці плаватимемо. А за тиждень вони з батьком загинули в аварії. Якийсь хворий виїхав на зустрічку й…все. Не стало не тільки братика, а й мами з батьком. Нічого не стало. Тільки безсоння та різкі головні болі. Я фізично не міг вчитися. Залишили на рік. Бабуся возила на курорти, в санаторії. Ми жили небідно, у бабусі заощаджень було ого-го. А потім дефолт. Всі гроші бабусі зникли, і єдиним курортом стала наша дача. Ще доки бабуся не хворіла, якось було нічого. Її пенсії та моїх виплат як сироті вистачало. А потім рік моя бабуся пролежала у лікарні. Яке тут навчання?

Мабуть, знову залишили б ще на один рік, але за новими правилами й з двійками можна було переводити. А мені було пофіг. Почалося інше життя. Потрібно було шукати гроші. Друзі у дворі звели з ким треба, навчили. Починали як кишенькові злодії. По дрібницях шмонали. Всі гроші йшли на дорогі індійські ліки для бабусі, бо від наших вона мала алергію. Я переклеював етикетки із ціною і замість 50 гривень таблетки коштували 5.50. Соня Костянтинівно, ви, можливо, хочете спати, а я вам тут втираю? – згадав Вова про мою присутність у кімнаті. Я ж налаштувалась слухати, проживати душею чуже життя.

- Не спиться чомусь, Вово. Ти розповідай, мені цікаво.

- Правда? – якось недовірливо спитав Вовка.

- Правда. Виговорись, тобі стане краще й спокійніше. Уяви, що я твій особистий психолог. І, як ви там кажете, даю голову на відсіч, що все це залишиться між нами.

- Вибачте, що зіпсував вам свято. Я й сам дуже злякався. Ви не подумайте, я не брешу, чесно не крав. Софіє Костянтинівно, я все не наважуюсь запитати, ви б так замовили слівце за будь-якого учня нашого класу? - я зрозуміла, на що натякає Вова, але мені не хотілося відкривати перед ним свою таємницю, свою прихильність до нього. Усміхнувшись у темряву, я відповіла, що немає значення, хто б це був, я неодмінно спробувала б дати другий шанс, тому що мені всіх шкода однаково.

Ця ніч відвертості стала якимось ключовим моментом, адже Вовка змінився: і вчитися став краще, й уроки не пропускав, у всьому допомагав. Тамара Ігнатівна не могла натішитися онуком. Влаштувався розвізником піци, схуд і став стрункішим. На мої запитання, чи не важко, завжди посміхався й жартував:

- Заради вас хоч на місяць! Відпрацьовую другий шанс.

Зізнаюся чесно, іноді мені так хотілося провести долонями по його шовковому густому чорному волоссю, притиснути до себе й поцілувати в щічку, але я дозволяла собі це тільки в думках, боячись неправильного розуміння як з боку учнів, так й з боку Вовки. Він і так дуже прив'язався до мене, а як там говорив Сент-Екзюпері: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». Тож я боялася загадувати, що буде далі.