Читати книгу - "Замирення"

Тремтливими руками ти підхоплюєш із підлоги мобільний телефон, а в іншій руці в тебе напоготові сокира. На дотик він теплий, нагадує розм’яклу шкіру — телефон повторює текстуру твоєї шкіри. Ти береш металеву коробку, в яку складаєш податкові квитанції та комунальні платежі, жбурляєш ці рахунки до поліетиленового пакету, кладеш телефон у коробку, зафіксовуєш накривку і кладеш на кухонний стіл. Ти борешся з бажанням викинути коробку на заднє подвір’я, або відвезти до річки та пожбурити у темряву.

Натомість ти винишпорюєш і намацуєш сигару в сигаретниці, похованій під купою одежі у твоїй спальні. Сигара, яку ти дістаєш, суха й поламана, але тобі все одно. Ти її запалюєш, заходячи до свого домашнього кабінету, збираєш усі нотатки, привезені додому, згрібаєш їх до поліетиленового пакета. Кожну несправджену теорію. Кожний схибнутий пишномовний уривок із журналів, порятований з обліків старих експедицій. Кожна незбагненна надряпана закарлючка. Охоплена почуттям помсти, згрібаєш усе це, невідомо чому горлаючи на Лоурі, який вторгся до твоїх думок із якимсь своїм завданням. Ти сичиш на нього. Пішов під три чорти! Не приходь сюди. Але ось він, уже тут, єдиний, хто достатньо просунутий, знає те, що йому належить, робить це з тобою.

Є нотатки, щодо яких ти не певна, що пам’ятаєш, чи писала їх, не певна, чи бачила їх раніше. Чи не забагато було цих записів? А якщо так, то хто написав решту? Чи не Вітбі, який прокрався до твого офісу і створив ці нотатки, намагаючись тобі допомогти? Підробивши твій почерк? Ти борешся з жаданням витрусити ці нотатки з пакетів, знов їх відсортувати й полягти похованою під цим жахливим тягарем. Ти береш цей пакет із маячнею божевільного та келих червоного вина, виходиш у кам’яне патіо, стоїш там і палиш, повертаєшся до грилю, навіть якщо ось-ось гряне буря, навіть якщо відчуваєш перші дощові краплі, чекаєш хвилину чи дві, а потім викидаєш увесь оберемок пакета в полум’я.

Ти, велика, авторитетна жінка, стоїш на своєму задньому подвір’ї, підпалюючи огром божевільної маячні — секретних документів, квитанцій та всього іншого, що відображають ціле твоє банальне життя, стаючи «свідченням» того, що ти колись у них надряпала. Бризкаєш горючу рідину на цей оберемок, щоб полум’я розгорілося і сталося гірше чи краще, підкидаєш до багаття цю нескінченну, безглузду, дурну, сміховинну, жалюгідну нісенітницю на самісіньку гору, запалюєш сірника, спостерігаєш, як пломінь займається, як усе здіймається і куриться, роз’їдаючи очі, схожим на жовч волокнистим димом. Воно скручується і чорніє, без слів. Та це неважливо, бо у твоїй голові мерехтить світло, яке не ти можеш вичерпати, блимання свічки у далекій темряві тунелю, що був справжньою вежею, що був топографічною аномалією, яку ти намацувала, торкаючись обличчя Сола Еванса. Це вже занадто. Ти падаєш, сповзаючи по муру, спостерігаючи, як здіймаються язики полум’я, а потім охоплюють колом папери і згасають. Цього не досить. У будинку ще стільки лишилося — на столі біля канапи, на кухонному столі, на коминковій полиці у спальні; ти занурюєшся, потопаєш у них.

Ти спускаєшся уздовж будинків заднього подвір’я; вікна засвічуються, телевізор увімкнено. Чоловік, дружина, хлопчик і дівчатко на дивані здаються умиротвореними, просто сидять на канапі, дивлячись спортивну передачу. Не розмовляють. Нічого не роблять, лише дивляться. Точно не бажають дивитися в твій бік, а дощові краплі ряснішають, дощ уже стіною, а охоплені полум’ям клаптики твоїх паперів сичать.

А що, коли от зараз ти повернешся до будинку, відкриєш ту скриньку, а мобільний телефон — там? А що, коли його знаходження тут — жарт? Ти ледве тримаєш себе в руках. А що, коли ти виймеш мобільний телефон, перевіриш, і нічого неймовірного не виявиться? А що, коли ти повернешся до будинку, й мобільний телефон виявиться незвичайним, і ти повідомиш про це Лоурі, а він розрегочеться з тебе, доведе до сказу, або ти розкажеш це не йому, а Сіверенс, і от — мобільний телефон спокійнісінько лежить собі на місці, ані руш, а ти — скомпрометована директорка, яка досі не розв’язала головної таємниці, на якій закручено все існування? А що, коли твій рак розростеться і пожере тебе швидше, ніж ти встигнеш перейти межу? Ніж устигнеш вирядити туди біологиню…

Ти, із сигарою, склянкою вина й музикою на фонографі, яку запускаєш якомога голосніше, — ось він, ти купила його навіть не пам’ятаєш де, і гадаєш: бодай щось із цього вбереже тебе від мороку, не дасть цим думкам, які обплутують тебе, залізти тобі у голову, — холодний сторонній погляд, що не відпускає тебе, відчуття, ніби Сам Господь Бог якимсь наелектризованим блаженним зором пришпилив тебе, мов метелика на виставці якогось убогого нездари-колекціонера.

Буря наростає, і ти кидаєш сигару, стоїш тут, міркуючи про невидиму межу та всі ці незмінні гіпотези, які нагадують певну психотичну релігію… і п’єш своє вино, чорт забирай, треба було взяти цілу пляшку, але ти так і не йдеш по неї, до будинку — здибатися віч-на-віч із… нічим.

— Розкажи мені щось, чого я не знаю! Розкажи мені щось, чого я не знаю! — викрикуєш ти у темряву та шпурляєш склянку в ніч, і не відчуваєш та не усвідомлюєш, як стала навколішки, під дощем, у світлі блискавки та в багнюці, й не відаєш, що це: чи акт опору, чи болю, а чи просто якась егоїстична рефлексивна нота? Ти й справді не знаєш нічого більше, окрім того, що цей мобільний телефон у будинку справді рухається, дійсно живий.

Спалені записи вже мокрі, прилипають попеловими пластівцями до країв переповненого нотатками гриля. Кілька останніх іскорок зблискують у повітрі, гаснучи одна за одною.

I ось ти підводишся нарешті. Зводишся з брудяки, під дощем, і повертаєшся до будинку, і раптом усе сприймаєш дуже холодно та спокійно. Відповіді немає на твоєму задвірку, тому що ніхто не прийде і не врятує тебе, навіть якщо їх благатимеш. Особливо якщо ти їх благатимеш. Ти сама по собі, як завжди, самостійна, завжди сама за себе дбала. Тобі треба рухатися вперед, доки не впадеш знеможена.

Тобі треба витримати. Ти майже прийшла. І можеш довести це до кінця.

Ти припиняєш розслідувати НСБ. Перестаєш розслідувати маяк. Покидаєш нотатки, залишені у твоєму офісі — на твою