Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

— Вибачте,— хрипко сказав він і відступив убік, щоб впустити Страйка.— Ночами працюю,— додав він, пояснюючи свій вигляд.

Страйк пройшов повз чоловіка. Від того сильно пахло «олд спайсом» і камфорою. Біля підніжжя сходів міцно обнялися двоє жінок середніх літ — одна білява, друга чорнява. Обидві схлипували. Під поглядом Страйка вони відсунулися одна від одної, витираючи сльози.

— Вибачте,— видихнула чорнява жінка.— Шерил — наша сусідка. Була у Магалуфі, щойно почула про К-келсі.

— Вибачте,— луною озвалася червоноока Шерил.— Я тебе не обтяжуватиму, Гейзел. Якщо тільки щось треба... Що завгодно, Рею,— що завгодно.

Шерил протиснулася повз Страйка — «вибачте» — й обійняла Рея. Якусь мить вони хиталися разом — великі люди, притиснуті одне до одного черевами, оповили руками шиї одне одного. Рей знову почав схлипувати, сховавши обличчя на широкому плечі жінки.

— Заходьте,— гикнула Гейзел, витираючи очі й ведучи Страйка до вітальні. Вона була схожа на брейгелівську селянку: круглі щоки, важке підборіддя, широкий ніс. Над набряклими очима нависли брови, густі й волохаті, мов двійко гусеней метелика-ведмедиці.— Весь тиждень таке. Хтось дізнається, заходить і от... вибачте,— аж захлинулася словами вона.

За дві хвилини перед Страйком вибачилися з півдюжини разів. Інші культури соромляться недостатнього вияву горя; тут, у тихому Фінчлі, люди соромилися того, що Страйк став свідком цьому вияву.

— Ніхто не знає, що казати,— прошепотіла Гейзел, витираючи сльози, і вказала Страйку на диван.— її не збила машина, вона не захворіла. Люди не знають, що казати, коли людину...— Вона завагалася, тоді не змогла вимовити те слово і закінчила речення гігантським схлипом.

— Вибачте,— у свою чергу мовив Страйк.— Я знаю, вам нині дуже важко.

Вітальня була бездоганно чиста і якась непривітна — можливо, через прохолодні кольори. Меблевий гарнітур з трьох одиниць, оббитий сріблясто-сірою тканиною; білі шпалери в тонку сіру смужку; подушки поставлено ромбом, оздоби на коминковій полиці розміщено строго симетрично. Ретельно витертий екран телевізора блищить відбитим світлом від вікна.

За фіранками промайнула розмита постать Шерил, що простувала геть, витираючи сльози. Повз вітальню прочовгав зсутулений босоногий Рей, який усе витирав очі за окулярами кінцем пояса від халата. Ніби прочитавши Страйкові думки, Гейзел пояснила:

— Рей зламав спину, коли витягував людей з охопленого вогнем будинку. Стіна обвалилася, і з нею його драбина. З третього поверху падав.

— Боже,— тільки й мовив Страйк.

У Гейзел тремтіли губи й руки. Страйк згадав Вордлові слова: поліція негарно з нею повелася. Підозри щодо її Рея чи навіть грубий допит, мабуть, у цьому шоковому стані здалися їй невимовною жорстокістю, невиправданим поглибленням страшних тортур, які їм і так випало пережити. Страйк багато чого знав про брутальне вторгнення влади у приватне горе. Йому довелося побувати з обох боків паркану.

— Хтось буде чай? — хрипко спитав Рей з (як зрозумів Страйк) кухні.

— Іди спати! — гукнула Гейзел, зминаючи паперові серветки.— Я сама заварю! Іди спати.

— Точно?

— Та йди, я тебе о третій збуджу!

Гейзел витерла все обличчя новою серветкою, ніби рушником.

— Рей не отримує виплат за інвалідністю, нічого подібного, але і нормальної роботи йому ніхто не дає,— стиха пояснила вона Страйкові, коли Рей прочовгав повз двері, тягнучи носом.— З цією спиною, в такому віці, ще й легені хворі... Платять готівкою, за кожну зміну окремо...

Мова їй обірвалася, губи затремтіли. Вперше Гейзел глянула Страйкові просто у вічі.

— Я сама не знаю, нащо вас запросила,— зізналася вона.— Мені в голові все плутається. Сказали, вона вам писала, але ви їй не відповіли, а тоді вам відправили її... її...

— Для вас, мабуть, то був страшний шок,— сказав Страйк, чудово розуміючи, що будь-які слова будуть применшенням ситуації.

— Це,— відповіла вона, ніби у пропасниці,— жахливо. Жахливо. Ми нічого не знали, гадки не мали. Думали, що Келсі на практиці. Коли прийшла поліція... Келсі сказала, що їде за призначенням від коледжу, я їй повірила... якась практика у школі. Все здавалося нормальним... Я й подумати не могла! Але Келсі була така брехуха. Повсякчас брехала! Три роки прожила з нами, а я навіть... розумієте, я просто ніяк не могла її спинити!

— Про що вона брехала? — спитав Страйк.

— Про все! — відповіла Гейзел, змахнувши руками.— На вівторок казала, що то середа. Іноді брехала без жодної причини! Не знаю чого. Гадки не маю.

— Чому вона мешкала з вами? — спитав Страйк.

— Вона була... ми з нею єдиноутробні сестри. Від однієї матері. Тато помер, коли я мала двадцять років. Мати вийшла за колегу і народила Келсі. Між нами двадцять чотири роки різниці, і я вже поїхала тоді з дому — я для неї була ніби тітка, а не сестра. А потім, три роки тому, мама з Малкольмом розбилися на машині в Іспанії. П’яний за кермом. Малкольм одразу помер, а мама чотири дні пролежала в комі й тоді відмучилася теж. Більше рідних немає, тож я взяла Келсі до себе.

Неймовірна охайність всієї обстановки, ці акуратно розкладені подушки, все чисте, все відполіроване — Страйк не міг собі уявити, як тут велося дівчинці-підлітку.

— Ми з Келсі не дуже ладнали,— провадила Гейзел, ніби прочитавши Страйкові думки. Вона вказала нагору, куди пішов спати Рей, і по щоках її знову полилися сльози.— Він мав значно більше терпіння на її капризи й образи. Сам має дорослого сина, той працює за кордоном. Рей краще дає раду дітям, ніж я. А тоді до нас увірвалася поліція і почала допитувати Рея, ніби він... та він ніколи б, просто неможливо! Я йому так і сказала — це ніби якийсь страшний сон! Дивишся ото в новинах, як люди то просять дітей повернутися додому, то потрапляють під суд за речі, яких не робили... і навіть на думку не спаде, в житті не подумаєш... але ми навіть не знали, що вона зникла! Інакше б шукали. Але ж ми не знали! Поліція розпитувала Рея — де він був і бозна про що ще...

— Мені поліція сказала, що він тут ні до чого,— мовив Страйк.

— Тепер вони в це повірили,— озвалася