Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

— І все ж таки… — думка про те, що вихід є, спонукає мене до запитання: — Що це за вихід? І що я маю зробити?

Підібгавши губи, привид дивиться перед собою.

— Ліаме, скажи мені, будь ласка, — я вже не в змозі стримувати свій розпач. — Я що завгодно зроблю заради нашого кохання.

— Небезпечну обіцянку ти мені даєш, Ерзо…

Від його несподівано відстороненого тону по шкірі пробігають мурашки. Наче крізь образ коханого, чуйного і тепер вже майже цілком зрозумілого Ліама проглянув холодний та розважливий Ліам Лотт, могутній і безжальний некромант. Але відступатися пізно. Якщо я кохаю його світлу сторону, доведеться рахуватися і з темною.

— Ти точно впевнена, що хочеш це знати? — втомлений погляд синіх очей нарешті зустрічається з моїм. 

— Так, — тихо, але твердо відповідаю я.

— Що ж…

Привид знову переводить погляд, але цього разу, простеживши за ним, я розумію — Ліам дивиться на двері до підвалу. Підтвердивши мою здогадку, чоловік відсторонюється, спершись спиною та потилицею об стіну, і починає говорити — рівно, розмірено, беземоційно:

— Коли я зрозумів, що незабаром за мною прийдуть, я активував Виконавця бажань… Помирати не хотілось, — він сіпає куточком рота, і така напівусмішка виглядає сповненою гіркоти, — але на той момент не було іншого виходу. Активувавши артефакт, я загадав бажання — він мав повернути мене до життя. Повноцінно. Так, наче я й не помирав.

Я мимоволі округлюю очі від розуміння очевидності такого рішення з боку винахідливого і могутнього мага. Він же помер зовсім молодим як за звичайними, так і за магівськими мірками. Чому ж мені самій це не спало на думку? Можливо, тому, що всі мої роздуми крутилися навколо почуттів — Ліама і власних.

— Платою за це Виконавець бажань назначив три чужих життя. Перше — покидьок, якого я мав вбити власноруч поблизу артефакту.

— Себар… — видихаю я, згадавши обставини, за яких привид мене врятував. Інакше, ніж покидьком, колишнього повіреного в той момент було би складно назвати.

Ліам ствердно киває, перш ніж продовжити говорити.

— Друге — спійманий у пастку мисливець. Як він загине — неважливо. Від нього потрібна лише душа.

Тільки-но я відкриваю рота, щоб спитати, що значить умова про мисливця і пастку, як привид нервово сіпає голою вбік і відводить погляд. 

— І третє… — він запинається. — Добровільна жертва, що має сама віддати своє життя за мене.

На це мені нема чого сказати. Попри те, що я гадки не маю, хто стане другою жертвою, найвідповідніша кандидатура для третьої очевидна. Це я.

— Тепер ти розумієш, чому я не маю права тебе просити про це? — тихо запитує привид. — Я не хочу спостерігати за тим, як ти вмираєш.

Чи варто вважати це проявом його почуттів саме до мене? Не надто своєчасна думка.

— Розумію, — повільно промовляю я, оцінюючи власні почуття від щойно почутого. І, нервово посміхнувшись, додаю: — Але ж ти можеш і не спостерігати, в разі чого.

Почувши ці слова, Ліам обдаровує мене поглядом, яким батьки нерідко дивляться на дітей, що говорять чи коять якусь дурницю.

— Злі в тебе жарти, — хмикає він. — Схоже, в цьому ми варті одне одного.

— Я не жартую. Але у мене є одне питання.

Привид вичікувально дивиться на мене.

— Ти зможеш повернути мене після принесення третьої жертви?

Примружившись, Ліам добрий десяток секунд невідривно видивляється щось в моїх очах. Не вірить, що я готова піти на це? Оцінює шанси на невдачу цієї ризикованої витівки? Або просто розмірковує, чи сповна я розуму, і чи не варто мене зараз просто понести до спальні, щоб виспалася, бо через перевтому мою голову відвідують дивні думки?

— Зможу, — нарешті відповідає він. — Душа і тіло залишаться неушкодженими, от тільки… — чоловік зітхає і нарешті припиняє свердлити мене поглядом, — я не впевнений, що ти цього захочеш.

— Чому? — я не приховую свого здивування.

— Кожна з жертв уособлює так звані три компоненти людини. Тіло, душу і серце, під яким маються на увазі емоції та почуття, — розмірено пояснює привид. — Артефакт поглине їх, щоб відновити мене. Хоча, — скривившись, скоромовкою додає він, — з огляду на наявність у мене душі, я не надто розумію, навіщо друга жертва. Але зараз важливо не це...

Ліам замовкає та хмуриться, наче йому потрібен час для того, щоб зібратися з думками.

— Я не просто так казав, що тіло того… Себара ніхто і ніколи не знайде, — ці слова супроводжуються саркастичною посмішкою. — Тому що воно зникло. Його поглинув артефакт.

Що далі він заходить у своїх поясненнях, тим моторошніше мені стає.

— Виходить, у другої жертви Виконавець бажань поглине душу?

— Так, — Ліам підтверджує мою здогадку. — Тіло залишиться. Третя ж втратить почуття, — трохи помовчавши, він задумливо додає: — І є у мене така підозра, що саме твоє кохання до мене — як рушій твоєї жертовності, і буде забране.

— І через це я можу не схотіти до тебе повертатися, — продовжую я його думку. І мимоволі зітхаю: — Чому ж все так складно…

Зітхання поволі перетворюється на позіхання. Все-таки, час вже пізній, а вечір був… нервовим.

— Магія — взагалі складна річ, — хмикає привид. — І нічого в ній не дається просто за так…

Знайома фраза. Занадто часто останніми днями життя демонструє її правдивість.

— Гадаю, тобі слід поспати.

З цими словами Ліам ворушить ногами піді мною, натягаючи, що час вставати. Та не встигаю я піднятись, як привид розчиняється в повітрі. І одразу — я навіть не встигаю осісти на підлогу — він з'являється з іншого боку, стоячи на одному коліні та підхопивши мене під стегнами та попереком. З легкістю випростовується зі мною на руках.

— Який ти… спритний, — грайливо зауважую я.

— Маленькі радощі посмертного існування, — в тон мені відповідає Ліам.

Непроста розмова нарешті минула, залишивши по собі тривожний осад на дні душі. Якщо, звісно, можна хоча би якось виміряти її глибину.