Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

підпільного райкому партії

«Були в нас у загоні брати Чимуки... Вони наразилися у своєму селі на засідку, відстрілювалися в якомусь сараї, їх підпалили. Доки не скінчилися патрони, вони стріляли... Потім вийшли обпалені... Їх возили на возі, показували, щоб хтось визнав, чиї вони. Щоб хтось виказав...

Усе село стояло. Стояли їхні батько і мати, ніхто ні звуку не вимовив. Яке серце треба було мати матері, щоб не крикнути. Не відгукнутися. Але вона знала, якщо заплаче, тоді все село спалять. Уб’ють не лише її. Усіх уб’ють. За одного вбитого німецького солдата спалювали село. Вона знала... За різні заслуги існують нагороди, але жодної бракує, найвищої Зірки Героя мало для цієї матері... За її мовчання...»

Поліна Касперович,

партизанка

«У партизани ми прийшли удвох із мамою... Вона прала для всіх, готувала. Треба — і на посту стояла. Одного разу я пішла на завдання, а матері передали, що мене повісили. Коли я за кілька днів повернулася, мама побачила мене, її паралізувало, на кілька годин відняло мову. І все треба було пережити...

Ми підібрали на дорозі жінку, вона знепритомніла. Вона не могла йти, вона повзла і думала, що вже мертва. Відчуває: кров по ній тече, але вирішила, що це вона відчуває так на тому світі, а не на цьому, і коли ми її розворушили, вона прийшла трохи до тями, ми почули... Вона розповіла, як їх розстрілювали, вели на розстріл її і п’ятьох дітей із нею. Поки вели їх до сараю, дітей убивали. Стріляли і при тому веселилися... Залишився хлопчик, останній, іще немовля. Фашист показує: підкидай, я стрілятиму. Мати кинула хлопчика так, щоб убити його самій... Свою дитину... Щоб німець не встиг вистрілити... Вона казала, що не хоче жити, не може після того жити на цьому світі, а лише на тому... Не хоче...

Я не хотіла вбивати, я не народилася, щоб убивати. Я хотіла стати вчителькою. Але я бачила, як палили село... Я не могла крикнути, я не могла голосно плакати: ми йшли в розвідку і якраз підійшли до того села. Я могла лише гризти собі руки, у мене на руках залишилися шрами відтоді, я гризла до крові. До м’яса. Пам’ятаю, як кричали люди... Кричали корови... Кричали кури... Мені здавалося, що всі кричать людськими голосами. Усе живе. Горить і кричить.

То не я кажу, то горе моє каже...»

Валентина Михайлівна Ількевич,

партизанська зв’язкова

«Ми знали... Усі знали, що ми маємо перемогти...

Потім люди думали, що батька залишили, у нього було завдання від райкому партії. Ніхто його не залишав, ніякого завдання. Ми самі вирішили боротися. Я не пам’ятаю, щоб у нашій родині була паніка. Було велике горе — це так, але паніки не було, всі вірили, що ми здобудемо перемогу. Першого дня, коли увійшли німці до нашого села, батько грав увечері на скрипці "Інтернаціонал". Йому хотілося щось таке здійснити. Якийсь протест...

Два місяці минуло чи три... Чи...

Це був єврейський хлопчик... Німець прив’язав його до велосипеда, і той біг за ним, як собачка: "Шнель! Шнель!" Їде і сміється. Молодий німець... Невдовзі йому набридло, він зліз із велосипеда і показує хлопчикові: ставай на коліна... На карачки... І повзи, як собачка... Скакай... "Хундік! Хундік!" Кинув ціпок: принеси! Хлопчик підвівся, прибіг і приніс палицю в руках. Німець розлютився... Почав його бити. Лаяти. Показує: скакай рачки і принеси в зубах. Хлопчик у зубах приніс...

Години зо дві німець грався з цим хлопчиком. А потім знову прив’язав до велосипеда, і вони попрямували назад. Хлопчик біг, як собачка... У бік гетто...

А ви питаєте: чому ми стали боротися? Навчилися стріляти...»

Валентина Павлівна Кожем’якіна,

партизанка

«Як забути... Поранені їли ложками сіль... У строю називають прізвище, боєць виходить і падає разом із гвинтівкою від слабкості. З голоду.

Народ нам допомагав. Якби не допомагав, то партизанський рух не міг би існувати. Народ разом із нами воював. Іноді зі сльозами, але все-таки віддають:

— Діточки, разом станемо горювати. Перемоги чекати.

Останню дрібненьку бульбу висиплють, дадуть хліба. У ліс нам мішки зберуть. Той каже: "Я стільки дам", той — "А я остільки". — "А ти, Іване?" — "А ти, Маріє?" — "Як усі, так і я, але в мене ж діти".

Що ми без населення? Ціла армія в лісі, але без них ми б загинули, вони ж сіяли, орали, дітей та нас виходжували, одягали всю війну. Уночі орали, поки не стріляють. Я пам’ятаю, як прийшли до одного села, а там ховають літнього чоловіка. Його вночі убили. Жито сіяв. Так затиснув зерна в руці, що розігнути пальців не змогли. Із зернами поклали...

У нас же зброя, ми могли оборонятися. А вони? За те, що хліба дав партизану — розстріл, я переночувала й пішла, а якщо хтось донесе, що я в цій хаті ночувала, — їм усім розстріл. А там жінка сама, без чоловіка, а з нею троє маленьких дітей. Вона ж не проганяла нас, коли прийдемо, і пічку витопить, і випере все... Останнє віддасть: "Їжте, хлопчики". А бульба навесні дрібненька-дрібненька, як горошини. Ми їмо, а діти на печі сидять, плачуть. Горошини ці останні...»

Олександра Никифорівна Захарова,