Читати книгу - "Крейдяна Людина"

А того ранку мені трапилося щось дуже цікаве.

Я в прямому сенсі перечепився через руку. Після того як я трохи заспокоївся і взявся нишпорити навколо, то знайшов її ступню. Тоді ліву руку. Ноги. Тулуб. І нарешті, найважливіший фрагмент людського пазлу. Її голову.

Вона лежала на купці листя, її розплющені очі дивилися на купол, який утворювало плетиво гілок. Тонесенькі сонячні промінці крадькома продиралися крізь безлисте гілля і розсипали землею золотисті лелітки. Я опустився біля неї навколішки. Простяг руку — вона тремтіла від хвилювання — і торкнувся її волосся, забрав його з обличчя. Шрами уже не здавалися такими страшними. Так само, як містер Геллоран пом’якшив їх легеньким помахом свого пензля, смерть пом’якшила їх крижаним доторком своєї кістлявої руки. Вона знову була вродливою. Але сумною. І загубленою.

Я провів пальцями по її обличчю, а тоді, майже не усвідомлюючи, підняв голову. Вона була важчою, ніж я думав. Тепер, доторкнувшись до неї, я не міг її відпустити. Я не міг залишити її там, поміж рудого опалого листя. Смерть не лише повернула їй вроду, вона зробила її особливою. І я був єдиним, хто зміг це побачити. Єдиним, хто міг це зберегти.

Я дбайливо струсив із голови кілька листочків і поклав її до наплічника. У ньому їй буде тепло й сухо і більше не доведеться дивитися на сонце. Я також не хотів, щоб вона дивилась у темряву чи щоб їй у вічі потрапили шматочки крейди. Тому запхав руку всередину та опустив їй повіки.

Перед тим як вийти з лісу, я взяв крейду і намалював указівники до частин її тіла, щоб їх могла знайти поліція. Щоб вони не були втрачені.

Дорогою назад ніхто не зупиняв мене і нічого не питав. Якби запитали, я, мабуть, зізнався б. А так я повернувся додому, узяв наплічник з моєю новою дорогоцінною знахідкою й заховав його під підлогою.

Тоді в мене з’явилася проблема. Я розумів, що мав би відразу розповісти поліції про тіло. А що, як вони запитають мене про її голову? Я не вмів переконливо брехати. А що, як вони здогадаються, що то я її взяв? А що, як вони вкинуть мене до в’язниці?

Тож у мене виникла ідея. Я взяв свою пачку крейди і понамальовував усіх тих крейдяних чоловічків. Для Гоппо, для Ґева, для Міккі. Але я поміняв кольори, щоб їх заплутати. Щоб ніхто не знав, хто насправді їх намалював.

Я навіть для себе намалював крейдяного чоловічка й сам удав, ніби я прокинувся і несподівано побачив його біля своєї домівки. Відтак поїхав на дитячий майданчик.

Міккі вже був там. Невдовзі надійшли Гоппо з Ґевом. Як я й думав, прийшли всі.

Я знімаю кришку контейнера і зазираю всередину. На мене дивляться її пусті очниці. Кілька пасем ламкого волосся, тоненького, як зубна нитка, пристали до її пожовтілого черепа. Якщо придивитися до щоки, можна побачити маленькі рівчачки на тому місці, де кавалок металу, що відірвався від «Вальсу», розітнув її шкіру і зачепив кістку.

Вона не завжди тут лежала. За кілька тижнів сморід у кімнаті став просто нестерпний. Кімнати хлопців-підлітків завжди пахнуть не дуже приємно, але ж не настільки. Я викопав яму в дальньому кутку нашого заднього двору і протягом кількох місяців вона пролежала там. Але я повернув її. Щоб вона була коло мене. Щоб вона була в безпеці.

Я простягаю руку і ще раз її торкаюся. Зиркаю на свій годинник. Неохоче закриваю кришку контейнера, ховаю його в наплічник і спускаюся на перший поверх.

Кладу наплічника в багажник автівки, а зверху накриваю його кількома пальтами і пакетами. Я не чекаю, що дорогою мене зупинять і перевірятимуть, що я везу у своїй автівці, але всяке може бути. І така знахідка може здатися підозрілою.

Я якраз збираюся сідати за кермо, аж раптом пригадую про ключі від будинку. Агент із нерухомості має запасні, але я хотів перед від’їздом залишити свої новим власникам. Я плентаюся назад під’їзною доріжкою, гравій хрумкотить у мене під ногами, виймаю ключі та просовую їх у поштову…

Я завмираю. Поштову…?

Силкуюся знайти потрібне слово, але чим більше я напружую мозок, тим далі воно від мене втікає. Поштову…? Кляту поштову…?

Я пригадую тата, який дивився на дверну ручку і не міг знайти очевидного, проте такого невловимого слова, на його обличчі — суміш розгубленості й розчарування. Думай, Еде. Думай.

Нарешті я його знаходжу. Поштова… скринька. Так, поштова скринька.

Я хитаю головою. От дурень. Мене охопила паніка, ось і все. Просто я втомлений і тривожуся через свій переїзд. Усе гаразд. Я не тато.

Я просовую ключі в поштову скриньку, чую, як вони із брязкотом падають, повертаюся до автівки й сідаю за кермо.

Поштова скринька. Ну, звісно.

Я вмикаю двигун і їду… до Манчестера і свого майбуття.

Подяка

Перш за все, дякую тобі, читачу, що прочитав цю книжку. За те, що придбав за свої зароблені тяжкою працею кошти, узяв її з бібліотеки чи позичив у приятеля. Байдуже, як ця книжка опинилась у твоїх руках, я страшенно тобі вдячна.

Висловлюю подяку своєму неймовірному агентові, Маделейн Мілбурн, за те, що відкопала мій рукопис серед стількох інших і розгледіла його потенціал. Ти є найкращим у світі агентом. Я також вдячна Гейлі Стід, Терезі Коен, Анні Гоґарті та Джайдзу Мілбурну за ваші старання і цінні знання. Ви просто фантастичні.

Дякую чудесній Максін Гічкок із «MJ Books» за наші розмови про дитячі какулі та її натхненне та майстерне редагування. Дякую Натанові Робертсону з «Crown US» за те саме (окрім розмов про дитячі какулі). Дякую Сарі Дей за літературне редагування мого рукопису, а також усім працівникам видавництва «Penguin Random House» за їхню підтримку.

Я вдячна кожному з моїх видавців по всьому світу. Сподіваюся, що одного дня зможу зустрітися з вами особисто!

Звісно ж, не можу оминути подякою свого багатостраждального чоловіка Ніла. Я вдячна йому за любов і підтримку й за всі ті вечори, коли йому доводилося розмовляти з покришкою мого ноутбука. Я також вдячна Пету і Тіму — за чимало всього, а