Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

— Відпочиньте тут, — мовив він, неохоче відпускаючи Віку. — Мені потрібно дещо владнати.

Темний розв’язав мотузку, що досі з’єднувала їхні зап’ястя, і замислено озирнувся, роздумуючи, куди її причепити.

— Ти що, збираєшся прив’язати мене до дерева?! — обурено вигукнула Вікторія. — Це вже занадто! Що за дикі забаганки тирана? Я тобі не безсловесна вівця! Тільки спробуй — клянусь, утечу при першій же нагоді!

Очі її палали, щічки налилися рум’янцем від гніву. Вона була схожа на розгнівану богиню.

Міхаель милувався нею. Вона була прекрасна в цьому гніві — очі іскрилися, груди хвилями здіймалися, натягуючи тонку тканину сукні.

— Гаразд, — несподівано погодився він. — Але пообіцяй не тікати.

І замовк, чекаючи на відповідь.

Під його пильним поглядом Віці стало ніяково. Чомусь збрехати прямо в очі не виходило.

— Добре... — ледве прошепотіла вона, і, як у дитинстві, схрестила пальці за спиною. «Якщо схрестити пальці — брехня не рахується», — згадала з усмішкою.

Це була смішна відмовка, але завдяки їй легше було виголосити неправду. Адже вона справді збиралася тікати — не тому, що боялася темних, чи злякалася слів світлих. А тому, що поведінка Повелителя викликала у неї глухе обурення.

«Де це бачено, щоб живу людину водили на прив’язі?! — палала вона всередині. — Та ще й наказували, як собаці. Із принципу маю втекти від цього самовпевненого деспота!»