Читати книгу - "Смерть у кредит"

провокацій!.. Я стаю мішенню, метою для їхніх інтриг! Я відчуваю, що вони переслідують мене своїми вивертами, знущаннями та постійними кпинами… вони мене дістають… Чому? Я гублюся в здогадах… Чи, здається, тільки через мою присутність? Можеш собі уявити, що таке сусідство й постійна ворожість для мене надзвичайно болючі. Більш того, зваживши все як слід, я усвідомлюю, що приречений у цьому змаганні у спритності, хитрості та підступності!.. Що я можу їм протиставити? Я не маю жодних особистих або політичних зв'язків, моє життя добігає кінця, у мене не має ні статків, ні родичів, у цій грі я маю лише один козир! Це чесна бездоганна служба в «Коксінелі» протягом ДВАДЦЯТИ ДВОХ РОКІВ БЕЗПЕРЕРВНО, моє чисте сумління, моя порядність та чітке непохитне уявлення про обов'язок… Чого ж мені чекати? Очевидно, гіршого! Тяжкий тягар моїх чеснот мені зарахують, боюся, скорше в дебет, ніж у кредит, коли настане час зводити зі мною рахунки!.. Я бачу це наперед, мій любий сину!..

Якщо моє становище стане зовсім нестерпним (а воно стає таким дедалі швидше), якщо мене викинуть раз і назавжди? (А привід знайдеться! Все частіше ставиться питання про повну реорганізацію наших служб.) Що тоді буде з нами? Ми не можемо думати про це з твоєю матір'ю, не здригаючись від жаху! Нас охоплює страх!..

Про всяк випадок, у намаганні знайти захист, я вирішив опанувати (остання спроба) друкування на машинці, не в бюро, певна річ, а в ті кілька годин, які залишалися вільними від доставок та біганини у справах, пов'язаних з нашою крамницею. Ми взяли напрокат цей інструмент (американський) на кілька місяців (нові витрати). Але й щодо цього я не тішу себе особливими ілюзіями!.. У моєму віці, ти це знаєш, нелегко пристосовуватися до нової техніки, до інших методів, інших манер, інших думок! Особливо людям, що знеможені, як ми, тривалими злигоднями життя, вкрай знеможені… Все це змушує нас дивитися в майбутнє, мій любий сину, з важким серцем! і ми не маємо права, безперечно, це не буде перебільшенням, навіть на одну помилку, навіть на найменшу необережність!.. Якщо ми, твоя мати і я, не хочемо закінчити життя в цілковитих злиднях!..

Ми цілуємо тебе, мій любий хлопчику! Твоя мати приєднується до мене! Вона закликає! Благає тебе! заклинаю тебе перед поверненням з Англії (не заради нас, не заради любови до нас, а в твоїх особистих інтересах) зважитися нарешті остаточно та повністю віддати всі сили для досягнення успіху в твоїй справі.

Твій люблячий батько Оґюст.

P. S. Твоя мати просить мене повідомити тобі про смерть пані Дівонн, що настала минулого понеділка в Кремлен-Бісетр.

Вона злягла і не вставала вже кілька тижнів. У неї була емфізема та серцева недостатність. Вона не дуже страждала, всі останні дні постійно спала… Вона не відчула приходу смерти. Ми бачили її напередодні, незадовго до її кінця».

* * *

Наступного дня, десь близько полудня, ми вдвох, Джонкінд і я, були в саду й чекали на обід… Була чудова погода… Якийсь тип на велосипеді… зупинився і подзвонив у двері… Телеграма… Я зірвався… це від мого батька… «повертайся негайно, мати турбується. Оґюст».

Я тихцем піднявся на другий поверх і зустрів там Нору, передав їй цидулку, вона прочитала, спустилася накривати на стіл, принесла суп, і ми почали їсти… Уф! Раптом вона розридалася… Схлипнула, не стримавшись, і втекла на кухню. Я чув, як вона плаче в коридорі… мене збентежила її поведінка! Це на неї не схоже… цього з нею ніколи не було… Та я не повів і бровою… Залишився за столом разом з недоумком та продовжував його годувати… Настав час іти на прогулянку… Я не мав ані найменшого бажання… Те, що сталося, збило мене з пантелику…

До того ж я знову подумав про Пасажі, мене невідступно переслідувала думка про моє повернення «туди»… сусіди… знову пошуки місця… Прощавай, незалежність! Бісове мовчання… Кляті прогулянки!.. Треба почати спочатку, з самого дитинства, переробити все! Терміново!.. Сволота!.. Гидота!.. Мерзенна поведінка! Дуже вихована дитина! Огидний бонза! мені набридли їхні заклинання! Варто було мені уявити своїх батьків, у мене в роті з'являвся смак пташиного посліду! Мати з її ніжкою-ходулею, батько з його вакхічними вусами та вакханаліями, всі його огидні зведення рахунків…

Джонкінд тягнув мене за рукав. Він не розумів, що відбувається. Він хотів іти. Я дивився на нього. «No trouble». Ми скоро розлучимося… Може, йому бракуватиме мене в цьому світі, цьому кумедному, всезаковтному, абсолютно ненормальному хлопчиськові… Ким я йому уявлявся? Биком? Ланґустом?.. Він уже звик, що я з ним гуляю… Йому, мабуть, пощастило… Він міг бути навіть ніжний, якщо йому не надто докучали… Мій задуманий вигляд не вельми йому подобався… Я ненадовго відвернувся до вікна… Коли я обернувся, цей пустун стрибав серед тарілок… Потім він застиг і почав мочитися! Надзюрив у суп! Він уже зробив це! Я кинувся, схопив його і змусив злізти… саме в цю мить відчинилися двері… Увійшов Мерривін… Він машинально пройшов уперед, ні на що не звертаючи уваги, риси його обличчя ніби застигли… Він ішов, як автомат… Спершу зробив коло навколо столу… два, три рази… потім знову… Він знову вдягнув свою чудову чорну адвокатську мантію… Але під нею був спортивний костюм, штани для ґольфу, що нагадують кальсони… зелена блуза його дружини… геть тупа мармиза… Так само сомнамбулічно він пройшов далі… в кілька прийомів подолав поріг… трохи прогулявся в саду… Навіть спробував відкрити ґрати… Потім завагався… Змінив своє рішення і повернувся до нас, до будинку… повністю занурений у свої мрії… Він пройшов повз Джонкінда… Урочисто привітав нас, дуже широким жестом… Його рука піднялася й упала… Щораз він злегка нахилявся… Він ніби звертався до натовпу, що був десь далеко, дуже далеко… У нього був такий вигляд, ніби він відповідав на бурхливі овації… А потім, нарешті, знову піднявся до себе… дуже повільно… з гідністю… Я чув, як він знову зачинив двері…

Джонкінда налякали ці дивні витівки… цей чоловічок на шарнірах… Він не міг більше встояти на місці. Йому хотілося втекти, його охопила паніка. Я поклацав йому язиком і зробив ось так: го! го!.. Зовсім як до коня, це зазвичай приводило його до тями… Нарешті я був змушений поступитися йому… І ми рушили полями…

Біля шотландських бараків ми перестріли хлопців з «Hopeful Academy». Вони йшли грати в крикет на інший кінець долини. Несли свої ключки, «Wickets»… Ми впізнали всіх наших давніх знайомих… Вони подавали