Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

були жінки і діти[497]. Крім того, як повідомила київська газета «Известия» 29 серпня 1919 р., у відповідь «на массовые расстрелы рабочих и коммунистов в местностях, захваченых Деникиным и Петлюрою», у Києві розстріляно 221 особу. Яке відношення мали заручники – жителі столиці до тих далеких подій, газета не повідомила. 168 заручників і 80 ув’язнених мирних жителів були знищені надзвичайкою після вступу Червоної армії до Кам’янця-Подільського.

У листах до голови Раднаркому України Х. Раковського великий гуманіст, письменник Володимир Короленко буквально благав у червні 1919-го: «заради всього святого – припиніть безсудні розстріли, хто б не проводив їх: особливий відділ, надзвичайка чи ще хто-небудь». У іншому листі В. Короленко обурено писав: «У політичній боротьбі страти взагалі не допустимі, а їх було вже надто багато. Жорстокість заливала всю країну і всі воюючі на внутрішніх фронтах у ній винні. Ви, більшовики, не менше інших. Якщо можна вказати на масові страти, вчинювані добровольцями та петлюрівцями, то вам не викреслити зі своєї історії таких самих масових страт заложників».

Особливо вразив галичан розстріл у Немирові у січні 1920 р. графині Щербатової та її молодої, до того ж хворої, дочки. Їхня провина полягала в тому, що вони віддали свій маєток з майном під стрілецький шпиталь. Жінки утримували його, доглядали хворих і поранених.

Безпосередньо перед відправкою галицьких частин на фронт серед стрільців облетіла вістка про розправу одеської надзвичайки над галичанами. У помсту за перехід до повстанців кінної частини Ю. Шепаровича і технічної (саперної) сотні начальник надзвичайки Станіслав Реденс наказав заарештувати і кинути за в’язничні ґрати 640 виздоровців із одеських шпиталів, серед них понад 200 старшин. Їхнє життя опинилося під загрозою. У ті ж дні велике обурення викликав розстріл ольгопольським комісаром Я. Табукашвілі командира артполку Ярослава Воєвідку, ветерана-січовика, відомого всій армії артилериста. Коли стрільці бронедивізіону ЧУГА довідались, що вбивця знаходиться у вагоні поїзда на станції Вапнярка, вони витягли Табукашвілі, вивели в поле і розстріляли. В’язнями одеської ЧК у лютому – квітні були й генерали О. Микитка і Г. Ціріц[498].

Ось за таких складних обставин частини ЧУГА почали передислоковуватися на польський фронт.

Дорогою до Галичини і Соловків

Наприкінці квітня 1920 р. війська Південно-Західного фронту опинилися у складній ситуації. З великим зусиллям червоноармійським частинам вдалося короткочасно зупинити наступ поляків – 3-ї армії генерала Е. Риз-Смігли (уродженця Бережан на Тернопільщині), 6-ї армії генерала В. Івашкевича, 2-ї армії генерала А. Лістовського. Але противник становив грізну силу: тільки за перші місяці року Польща отримала від Заходу 560 тис. гвинтівок, 23 тис. кулеметів, 2 тис. гармат і 600 літаків. 70-тисячне угруповання під командуванням Ю. Пілсудського встигло зайняти Новоград-Волинський, Шепетівку, Проскурів. Йшла енергійна підготовка до наступу на Київ. До речі, на лівому фланзі польської армії наступала 6-а Січова українська дивізія полковника М. Безручка, а на правому – 2-а стрілецька дивізія полковника О. Удовиченка[499].

Водночас Південно-Західний фронт (командувач О. Єгоров, член Реввійськради Р. Берзін і Й. Сталін) зумів виставити проти поляків всього 16 тис. бійців. Це й спонукало відправити на фронт бригади галичан.

27 березня командування 1-ї бригади ЧУСС прибуло до штабу 44-ї стрілецької дивізії у Вінницю. До прийому гостей заздалегідь підготувались. На пероні вокзалу галичан зустріли почесна сотня, оркестр, начдив І. Дубовий, начальник штабу П. Волков і член Реввійськради фронту Р. Берзін. Згідно з оперативним планом бригада перекидалася до Бердичева. Далі її полки висувалися в околиці Чуднова.

«На Галичину! На Львів! – гасла, під якими скеровувалось стрілецтво на фронт, – писав учасник тих подій Олекса Кузьма. – Говорили про це комісари, писались в наказах і такі були певні скорого здобуття Галичини, що наприклад всякі залеглі належності обіцяли виплатити стрільцям в Галичині»[500].

Це, безумовно, позитивно вплинуло на стрілецтво. Переконливим свідченням були результати останньої перевірки боєздатності 1-ї бригади. Її здійснили прибулі командарм М. Муралов, В. Затонський і С. Аралов. Вони були задоволені січовиками, а командувач визнав, що такого «замечательного» війська він ще не бачив. Тоді ж був призначений командиром бригади колишній сотник УСС Михайло Баран.

Про повагу до січовиків свідчить участь 52 галичан у дивізійній конференції, на якій обирали делегатів на IV Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові. 18 квітня до Бердичева з М. Мураловим прибув Іван Сіяк. Він радо зустрівся з галичанами-січовиками, згадував про 1914 р., коли командував технічною сотнею. Прибув він з мандатами Москви і Києва, як голова комісії Реввійськради фронту по роботі серед галицьких частин. Своє становище І. Сіяк використав у трагічні дні квітневої катастрофи, коли потрібно було рятувати багатьох однополчан.

На конференції 44-ї дивізії одинадцять галичан обрано на Всеукраїнський з’їзд рад, а серед них М. Барана, М. Михайлика, Н. Гірняка, О. Паліїва, М. Козоріса, М. Кічуру, Р. Заклинського.

Отож першою прибула на фронт бригада січовиків. А невдовзі окопи під Літином зайняли полки 2-ї бригади Юліана Головінського. Третя бригада Осипа Станиміра спільно з частинами 60-ї стрілецької дивізії отримала наказ обороняти Бар. Головний штаб, кіш 1-ї бригади під командуванням Онуфрія Нагуляка, тилові частини та 150 старшин, переведених у резерв, направлені були до Києва. Туди ж перекидалась із одеського аеродрому авіація ЧУГА, яка наприкінці квітня взяла участь у боях, утім, безуспішно[501]. А до Київської школи червоних старшин відібрано 96 старшин і стрільців.

Тим часом на фронті відчувалося передгроззя. Бригади отримали занадто широкі ділянки фронту і впевненості в їх утриманні не було. Сили ворога набагато переважали галичан. Особливо складне становище склалося у 2-й бригаді. В один із квітневих днів до Юліана Головінського стрілецька стежа привела молоду жінку. Затримана при переході фронту виявилася кур’єром полковника О. Удовиченка. Вона повідомила, що у складі польських військ готується до наступу на Київ армія УНР. Українське командування запропонувало галицьким бригадам негайно виступити проти більшовиків і приєднатись до армії М. Омеляновича-Павленка. Зазначено й термін – 23 квітня.

Якраз напередодні бригаду відвідав командарм М. Муралов. Він заявив Головінському, що має наказ розділити частину на курені і розкидати їх до полків 45-ї дивізії. Виявилося, що є також намір провести арешти серед галицьких старшин. А ще – не вистачало білизни, форми, літаків і харчів. Все це викликало вибух обурення особового складу[502]. Не вистачало лише іскри.

Нею став таємно доставлений у штаб 2-ї бригади наказ генерала М. Омеляновича-Павленка[503]. У ньому ставились завдання всім галицьким бригадам 23 квітня виступити проти Червоної армії і приєднатися до його частин, які оперували тоді