Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

пір вона завжди носила на собі золотий образок її, приписуючи йому чудодійну силу. Наливши Сваннові «своєї гербати», Одетта спитала: «З цитриною чи з вершками?» і, коли той відповів: «З вершками», сказала зі сміхом: «З набілом!» Він заявив, що чай чудовий. «Ось бачте, я знаю, який вам смакує!» І справді, цей чай здався Сваннові, як і Одетті, чимось вишуканим, а що любов прагне знайти собі виправдання, запоруку тривалости в насолодах, яких не існувало б без любови і які відходять вкупі з любов'ю, Сванн, покинувши її о сьомій годині, щоб повернутися додому й переодягтися на вечерю, цілу дорогу приказував собі з радісним почуттям, сидячи в своєму екіпажі: «Як приємно одвідувати молоду жінку, яка може почастувати тебе такою рідкістю, як смачний чай». Через годину він отримав від Одетти цидулку і миттю упізнав її розкішне письмо, якому напускна британська штивність надавала, попри літери накриво, позірносте дисципліни, хоча неупереджені очі, може б, розгледіли в цих кривулях безладність думки, поверхову освіту, нещирість і слабоволля. Сванн забув у Одетти портсигар. «Ох, чому ви не забули у мене і свого серця! Я ні за що його вам не повернула б».

Друга візита Сванна до Одетти мала для нього, мабуть, ще більшу вагу. Прямуючи того дня до неї, він, як завжди перед побаченням з нею, малював собі її образ, і необхідність (з тим щоб довести, що вона гарна на личко) зосереджувати увагу на рожевих і свіжих вилицях, аби не бачити її щік, часто жовтих, змарнілих, іноді в червоних плямах, гнітила його (чим не доказ, що ідеал — річ недосяжна, а щастя — ілюзорне). Він привіз їй Гравюру, яку вона хотіла подивитися. Вона почувала себе не зовсім здоровою і прийняла його в ліловому крепдешиновому пеньюарі, прикриваючи свої груди як плащем гаптованою хустиною. Одетта стала біля Сванна, зронивши на щоки пасма розпущеного волосся і, зігнувши ногу, ніби збиралася танцювати, а насправді на те, щоб легше було нахилятися над гравюрою, яку вона розглядала своїми великими очима, такими змарнілими і хмурими, якщо ніщо їх не пожвавлювало, і Сванна вразила її схожість із Сепфорою, Іофоровою донькою, намальованою на фресці в Сикстинській капелі. Сванн завжди любив виявляти на полотна* давніх майстрів не лише загальну подібність із довкіллям, а й те, що зазнає узагальнення найменше: індивідуальні риси наших знайомих, так, наприклад, у погрудді дожа Лоредана роботи Антоніо Ріццо йому впадали в очі випнуті вилиці та дугасті брови візничого Ремі, як і взагалі дивовижна подібність із ним; під мазками Ґірландайо — ніс пана де Палансі; в одному портреті Тінторетто — пухкі щоки з висіяними уже на них бурцями, ламаний ніс, гострий зір і набряклі повіки доктора дю Бульбона. Сванн завжди шкодував, що ціле життя витрачає на одвідування світських салонів, на розмови і, може, намагався знайти у великих митців виправдання для себе в тому, що й вони з утіхою споглядали і малювали такі обличчя, які надають їхнім картинам життєвосте й справдешности, які надають їм посмаку сучасносте; можливо, він так загруз у суєтності світського товариства, що відчував потребу знаходити в давніх творах мистецтва заповіданий заздалегідь і відмолодний натяк на нині сущих. А може, навпаки — він зберіг у собі художню натуру настільки, щоб ці характерні індивідуальні риси справляли йому втіху, набуваючи для нього загальнішого змісту, коли, виокремлені, вирвані з землі, вони нараз спливали на старосвітському портреті, мальованому з геть-то іншого оригіналу. Хай би там як, а, може, завдяки надміру пережитих за останній час вражень, хоча враження накочувалися на нього радше з любови до музики, смак до малярства в нього загострився, а втіха від нього поглибилася, щоб справити на нього тривалий вплив, відтоді як він побачив схожість Одетти з Сепфорою Сандро ді Маріано, якого охочіше взивають Боттічеллі, бо це прізвисько давно вже сполучається не з творчістю маляра, а з повсякденним, банальним і фальшивим уявленням про нього. Сванн уже не зважав на те, гарні чи негарні Одеттині щічки, не сподівався відчути чисто плотську ніжність її губенят, якщо колись наважиться її поцілувати, — нині личко її було для нього сплетом тонких і гарних ліній, які його погляд розмотував, стежачи за їхніми звоями, за стромом її карку, за каскадом волосся і розкидом брів; ніби перед ним був портрет, завдяки якому обрис її личка ставав зрозумілим і ясним.

Він дивився на неї; в її личку і в її постаті воскресала частина фрески, яку Сванн віднині завше намагався в ній побачити, чи був він біля Одетти, чи тільки думав про неї. І хоча Сванн так палко кохався в шедеврі флорентинця напевне лиш тому, що знаходив його в ній, а проте ця схожість робила і її дорожчою і кращою для нього. Сванн докоряв собі, що не поцінував зразу жінки, яка зачарувала б великого Сандро, і радів, що врода Одеттина цілком задовольняє його естетичні критерії. Він переконував себе, що Одетта пов'язується з його мріями про щастя не тому, що нема за неї кращої, як він досі думав, а тому, що вона цілком відповідала його витонченому художньому смаку. Він забув про те, що Одетта через це не ставала для нього бажанішою, оскільки Сваннові бажання досі розминалися з його естетичними вимогами. Термін «малярство флорентинське» був для Сванна на руку ковінькою. Це було щось ніби титул, який дозволяв йому ввести образ Одетти у світ своїх мрій, куди вона досі доступу не мала і де вона ушляхетнилася. Плотське уявлення про цю жінку, постійно сіючи сумніви щодо вроди її личка, ставности її постаті, охолоджувало його пал, але сумніви нараз позникали, кохання звитяжно утвердилося, скоро він виявився здатним обґрунтувати його на непорушних положеннях своєї естетики, і, звичайно, поцілунок і посідання, яке здалося б йому природним і пересічним, якби він домігся свого від жінки неапетитної, нині, коли вони мали увінчати його подив перед музейним шедевром, малювалися йому чимось надприродним і заласним.

І коли у нього виникли жалі, що ось уже кілька місяців він лише бачиться з Одеттою, він казав собі, що цілком слушно присвятити стільки часу на вивчення безцінного шедевру мистецтва, відлитого з незвичного, напрочуд приємного матеріалу в єдиному примірникові, який Сванн оглядав то покірним, одухотвореним і безкорисливим зором митця, то гордовитим, егоїстичним і хтивим поглядом колекціонера.

Він поставив на столі, так як би то був Одеттин знімок, репродукцію доньки Іофора. Він милувався на її великі очі, тонкі риси личка, на препишні кучері, які так