Читати книгу - "Анна Київська"

У травні наступного року королева-мати поїхала до Англії, щоб узяти участь у коронуванні герцогині Нормандської. Худенька, у важкому вбранні, Матільда вся аж сяяла, коли в церкві Вестмінстерського монастиря архієпископ Йоркський Ельдред поклав їй на голову королівську корону. Вона була при надії й залишилася разом з Анною до пологів в Англії. Батько проголосив новонародженого сина, названого Генріхом, спадкоємцем усіх своїх англійських володінь, і це рішення схвалили й місцеві вельможі. Четвертий син переповнив Вільгельма радістю.

Повернувшись до Франції, Анна разом із сином Гуго та чоловіком Раулем проводила час у короля Філіппа спершу в Парижі, потім в Орлеані, Комп’єні та Суассоні.

Здавалося, Філіпп і Гуго пробачили матері її друге одруження, вони ввічливо поводилися з графом Валуа та його синами Готьє і Сімоном. Сімон мав великий авторитет в обох французьких принців, бо він супроводжував Вільгельма до Англії. Звісно, Сімон був усього лиш один із герцогових зброєносців і через свій юний вік тримався далеко від найзапекліших боїв. Проте на прохання Філіппа хлопець довгими вечорами розповідав про найважливіші моменти битви. Зручно повмощувавшись на м’яких подушках перед величезним каміном у просторій залі санліського замку, принци, графи, рицарі й зброєносці захоплено слухали розповідь юнака:

— Роллонів син Тюстен підніс угору нормандський прапор. Засурмили сурми, і грізні воїни пішли в наступ із криком: «Тhог аїе!» Наші лучники першими пустили стріли, які понесли смерть у лави супротивника, а він відповів таким густим градом каміння, що ми мусили відступити. Англійські сокири хоч і не надовго, але все ж улаштували справжню січу в наших рядах. Бретонці кинулися тікати, зчинилася товкотнеча, і в ній наших людей загинуло не менше, ніж від англійських стріл. Раптом у цій метушні пролунав чийсь крик: «Герцог загинув!.. Герцог загинув!» І тоді почалася безладна втеча. Але тут над натовпом здійнялася закривавлена постать рицаря, який розмахував мечем, намагаючись затримати втікачів. Він зірвав із себе шолом і вигукнув: «Погляньте на мене, я живий і з Божою допомогою переможу! Що за дурість штовхнула вас на втечу? Ви — зграя боягузів! Ви дозволили відкинути й убивати себе тим, кого самі можете перерізати, мов худобу! Ви втікаєте від перемоги й вічної слави і рветесь до поразки та страшної ганьби. Якщо ви втікатимете й далі, то ніхто з вас не уникне смерті!» Побачивши свого герцога живим і почувши його гнівні слова, нормандці сповнилися хоробрості й кинулись до бою з таким завзяттям, що невдовзі англійці вкрили землю, пошматовані нормандською зброєю. Найзапекліше бився сам Завойовник, який махав важким мечем, наче ціпом. Довкола нього лежали гори трупів. Ніхто з тих, хто на нього нападав, не вцілів. Герцог мав у бою лише одного рівного собі воїна, який завжди був поряд із ним у найзапекліших сутичках: це той, кого ми між собою називали Рицарем у масці або Рицарем із блискучим обличчям. Вони вдвох перерубали більше ворожого війська, ніж це могла б зробити ціла сотня хоробрих вояків! Не раз ми думали, що наш командир загинув. Троє коней упало, порубані під ним. З дивовижною спритністю як на свій високий зріст і огрядність він щоразу встигав сплигнути на землю й помщався за свого бойового коня. Двічі він, щоб збити з пантелику ворога, наказував своєму війську вдати, ніби воно відступає, і обидва рази ця хитрість йому вдавалася: сотні англійців склали голови на полі бою. Запалені успіхом, нормандці вже не відчували ні болю, ні втоми й знову йшли в наступ з таким жахливим войовничим криком, що навіть найхоробріші воїни не могли слухати його, не здригаючись. Бойовий дух у них підтримував під час коротких перепочинків відважний бард Тайєфер. Сидячи на коні, він, байдужий як до ворожого, так і до свого каміння та стріл, читав бійцям епопею про Роланда та його богатирів:

Скрізь, де не глянь, лютує сильний бій.

Ба й граф Роланд не криється за других;

Вдаряє списом, поки служить спис,

Аж і зламавсь з п’ятнадцятим ударом.

Тоді схопив за меч, за Дюрандаля,

Вколов коня й пустивсь на Чернубаля.

Розбив шолом, брильянтами світючий,

Розтяв йому волоссям вкритий череп,

Розтяв надвоє і лице з очима,

3 густими защіпками панцир ясний,

Враз із грудьми від шиї аж до стегна,

Враз із сідлом, що злотом мерехтіло.

Меч зупинився тільки на коні,

Та ще й хребет розтяв, усім на диво.

Граф, трупи два в траву зелену вклавши,

Сказав: «По лихо ти прийшов тут, мавре!

Твій Магомет тобі не допоможе,

Босяк, такий, як ти, не переможе»[7]

Сімонову розповідь раз у раз уривали войовничі вигуки надмірно збуджених юнаків з оточення короля Філіппа: «Каміння!.. Святий Денисе!.. Тhог аїе!» Потім усі сміялися, попиваючи приправлене прянощами вино з ріжків, що їх підносили служники, не менш збуджені, ніж господарі.

— Ох, яка ж гарна буває війна! — вигукнув Філіпп.

— Гарна й бажана, мов жінка! — докинув Сімонів брат Готьє.

— Ні, брате, війна — це жахіття… Наш володар Вільгельм зрозумів це першого ж дня ввечері, коли переступав через усі ті трупи, серед яких лежали й більшість його друзів. Я бачив, як він плакав — він, найвідчайдушніший з-поміж усіх воїнів у цих жорстоких боях. Діставши поранення, він спирався на руку Рицаря в масці. По його закривавленому обличчю котилися сльози, і він шепотів: «Діти мої, бідолашні мої діти!..» Потім Вільгельм опустився на мох, ноги його були в багнюці. Коли споночіло, я сидів біля нього. Слуги принесли смолоскипи, і він устромив їх у розгрузлу землю; йому подали їсти, але він відштовхнув миску і тільки повільно й мовчки випив вино. Довкола було чути лише стогін поранених, каркання ворон та крики чайок. Незважаючи на перемогу, всі ми були пригнічені. Нарешті герцог промовив: «Хай ніхто з вас ніколи цього не забуває. Чи варта таких втрат земля, яка належить тобі по закону?» — «Брате мій, — озвався єпископ Одон, скидаючи шолома, — то Господь благословив нашу зброю на перемогу, то він озброїв нашу руку. Йому хотілося, щоб ті витязі, загинувши, перейшли до його воїнства і стали праведниками. Нарікати на нього однаково, що плакати, як стара баба!» Всі застигли на місці. Як Завойовник зреагує на ці грубі слова? Навіть не намагаючись приховувати сльози, Вільгельм підвів обличчя до брата: «Я молю Господа Бога, щоб ви мали слушність, єпископе де Байє. Але Божа рука надто важка!» — «Брате мій, хай збудеться воля його, а не наша. Погляньте, ось підійшов бард Тайєфер, якого Бог боронив весь сьогоднішній