Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Коли б тільки привернули до нашої великої могили, - як відгомін промовив гетьман, - а тоді вже моя хай і забутою стане.»
Мовчали, тільки останні звуки проспіваної пісні шелестами шовків шатра чіпалися, ніби вираватися хотіли на волю.
«Дивний сон мав я нині, - почав, відступаючи від речі гетьман. - Наче іду кудись через велике, снігом завіяне поле. Ні людей, ні деревини - біло. Небо від землі відділити важко, зливається водно. Тільки ген, на обрію, щось паленіє. Насилу доволікся я туди і бачу: кущ троянди цвіте й пахне. Задивився я на тую троянду, і нараз зима весною взялася, зацвіло, заясніло, потепліло, сніги перекинулися травою, зашуміли потоки, солов'ї в батуринських садах затьохкали... В батуринських садах...»
Не докінчив, тільки пильно на Ганну подивився: «А про Мотрю ти нічого не чула?» - спитав нараз.
Ганна заперечила головою.
«Ні, не чула. Нічого нового, ані доброго... Тягне мене туди!» «Куди?»
«А до них. Там мати, Мотря, брати.»
«Усіх нас туди тягне, Ганно, та не всім судилося повернутись. Ти ще молода, перед тобою майбутність.»
Руку на її голову поклав.
Незчулися, як навколішки перед його постелею стала.
49.
Осіннім вітром від степів повіяло, запах в'ялої трави залітав у гетьманський
намет.
«Душно мені. Впустіть трохи свіжого повітря! Не звідси, - від сходу!»
Мручко підняв шовком підбите полотно й показався табор: вози, коні, люди.
За табором десь далеко шумів Дністер. Висіло осіннє задумане небо, чисте, без однієї хмаринки, тільки птахи по ньому у вирій відлітали довгим сірим шнурком.
Втишилось гамірне літо, золотоволоса осінь стернями мандрувала, шовкову пряжу, срібне павутиння снуючи. Один жмуток із веретена зірвавсь і залетів у намет.
На білу подушку біля білого гетьманового обличчя впав.
Войнаровський хотів його забрати.
«Залиши, хай лежить! - промовив гетьман. - Бог зна, звідкіля прилетіло. Може, й від нас?»
Ганна обтулювала хворого, бо жалувався, що зимно йому. Ніг собі не чує. То знов у жар його кидало, просив, щоб розіпняла сорочку. Лікар з ліком прийшов, налив з плящини на ложку, та гетьман рукою відхилив ложку від себе: «Не треба!»
Орлик до нього приступив. «Прийміть, ваша милосте, поможе», - просив, кланяючись.
«Як умерлому кадило», - відповів гетьман і на устах його появилась гірко-весела усмішка.
Нараз зірвався і сів. «І чого ж ви так принишкли, як черці? Розказуйте щось цікаве. Де Мручко?»
«Я тут», - відповів сотник, стаючи в ногах постелі.
«І ти нині не той став. Чого? Що, зі мною погано? Бачите, птахи теж відлітають, так Бог велів. Не відмінити нам законів природи. Вони сильніші від нас. І нам би таких законів треба, сильних і невідмінних. Подбайте, щоб вони були.»
Голос його дрижав, ломився.
Всі бачили це й хотіли йти. «Може ваша милість заснуть?»
Знову ж ця усмішка на зболілих устах.
«Висплюся ще. Ніч така довга.»
Ніхто не зважувався починати балачку, хоч було про що. По таборі і по Бендерах всякі новини ходили. Та невже ж годилося бентежити хворого плітками? А нічого гідного сказати йому не вміли.
«Всі ми, ваша милосте, раді б одної хвилини вертатись, хоч би й пробоєм крізь трупи і кров.»
«Знаю це. Та головою муру не переб'єш. Треба на слушний час заждати. Козаки того не вміли. Бурею зривались і шуміли, як буря. А нам не шуму треба, лише діла. Добре підготованого діла.»
Сонце скочувалось над обрій. Повними пригорщами червоне золото розкидаючи, на зжаті поля, на буйні баштани, на Дністрові хвилі. Намет немов горів.
Гетьман силкувався повними грудьми вдихнути чисте, запашне повітря.
«Гарно як!» - і очі понад табір пустив, туди, де земля обіймалася з небом. Буцім надивитись не міг.
«Дякую тобі, Боже, що сподобив мене бути видцем тих чудес Твоїх, що перед нами твориш. Дякую Тобі за чари весни і за грозу бурливої ночі, за птахів спів і грохіт грому, за Сейму шум і рев Дніпрових порогів. Все воно гарне - грізне, чи лагідне, достойне шани та любови гідне.»
Сонце мерехтливою смугою, як мечем, намет надвоє розрубало. По цей бік недужий, по той бік близькі його.
Ніби з того боку дивились на нього й ніби з тамтого лунав до них незабутий голос його.
«Дякую Тобі, Боже, за охоту до життя і діла. Велике це добро, і Ти найкраще бачиш, що я його у землю не закопав. Не гайнував. І головою й руками трудився, і мислею і мечем. Великого хотів. А що не здійснив свого хотіння, може, це й не моя вина. Всі ми лише люди. Цвіт і комаха, дерево і звір у лісі, такі, як Ти їх сотворив, Боже. А людині дав Ти волю розвиватись. На людині Ти мабуть і завівся. Людині ще багато дечого бракує. Не край же нас за те, лиш поможи нам кращими стати, достойними премудрости Твоєї!»
Замовк і мовчали всі. Молитовною тишиною розмолився намет. Гетьман устами шевелів.
Силкувався, ще хотів щось казати, та не міг, не давало.
Пальцями покривало мняв. Голова хиталася з боку на бік. Тіло вдержати її не
могло.
Ганна й Войнаровський підтримали хворого. Ніби рівновагу зловив:
«Дай нам, Боже, вольними бути!» - останками голосу промовив і горілиць повалився на постелю.
50.
Дня 23 серпня старого стилю сумнопам'ятного Року Божого 1709 тьмаво сонце над Бендерами сходило.
Хоругов біля гетьманового намету не лопотіла з поранковим вітром, як звичайно, тільки зісунувшись по високій щоглі, повисла на подобу крил примученого орла.
І в шведському таборі жовто-блакитні прапори опустилися до половини щоглів.
Барабани чорними прикрито опонами і чорні перев'язки появились на раменах шведських старшин. Заборонено співи й голосні розмови. Циган з ведмедями і танцюристками циганками не допускали близько. Жалоба.
Козацький табір був, як тіло без душі.
Люди ставали гуртами й перешіптувались.
Не можна сказати, щоб смерть гетьмана постигла його несподівано, вона за ним ішла ще з-під Полтави, але людська річ умовляти в себе: ану ж воно якось... Може, ще, може... Козаки привикли до того, що гетьман не раз хворів і виздоровлював, потішали себе, що, може, й тепер покращає. Та ні! Гетьмана не стало...
Табір осиротів. І сирітство це відчував тим більше, що воно його на чужині постигло. Голови нема. Хто ним буде журитися? Хто про нього подбає? Більше ніж двадцять літ гетьман господарив, і ніяк було привикнути, що його нема в живих. Дня 23 серпня сумнопам'ятного 1709 року сонце на бендерських полях світило, та не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З-під Полтави до Бендер», після закриття браузера.