Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— Як звали архітектора, який перепланував твій будинок?!

— Не пам’ятаю! А що?!

— Подякуєш йому!!!

За те, що обшиті гіпсовими панелями стіни зупиняли кулеметний постріл тільки за сьомою кімнатою. За те, що сходові прольоти так тісно були зібрані докупи, що можна було йти вниз просто котячи по сходинках гранати. За те, що, влучивши в перекриття третього поверху, гранатометний заряд завалив половину стель будинку, поховавши під собою щонайменше три десятки китайців.

І за приголомшливу акустику, що дала нам змогу почути крізь гуркіт вибухів і безперервну стрілянину:

— Не стріляйте!!! Чуєте?!! Ми йдемо до вас!!!

— Ти знаєш, хто це? — запитав я у Володі.

— Бауер — начальник стрільців і охоронців.

А саме він, очистивши вулицю перед будинком, крокував нам назустріч перед двома загонами найманців, які дивом уціліли, а головне — відгукнулися на його телефонний дзвінок.

Під час сну самураєві не слід лягати ногами в бік резиденцїі сюзерена. У бік пана не личить цілитися ні при стрільбі з лука, ні при вправлянні зі списом. Якщо самурай, лежачи в ліжку, чує розмову про свого пана чи збирається сказати що-небудь сам, він повинен устати й одягтися.

Для мене було головним вивести Марину з будинку, а не очищати від китайців весь будинок. Для Бауера головним був порятунок і дівчинки, і її вітчима. І ми впоралися з цим, вивівши їх на вулицю і посадивши у машини, які мали завезти їх якнайдалі.

— Усе, — сказав Бауер найманцям. — Ви мене знаєте. Я знаю вас. Тому почекайте кілька днів, і я з вами розрахуюся.

Уцілілим охоронцям боса:

— Сідайте всі в одну машину.

А мені, перш ніж самому влаштуватися за кермом автомобіля з Мариною і Володимиром:

— Дякую.

— Я їду з вами.

— Ні.

— Але…

— Коли ми вирішимо всі проблеми, то відразу тебе знайдемо.

Маринка була надто перелякана, щоб прощатися зі мною. Я ж… А що я? Бауер відповідав за їхню безпеку, і зараз він вирішив, що буде краще, якщо я не буду знати, куди він відвезе дівчинку і свого боса. Тож переконати його в тому, що я повинен їхати з ними, я міг, тільки вбивши його… Та я залишився посередині нічної вулиці, холодна мряка якої пахнула пороховим гаром, що просочив мене наскрізь.

«Так, напевно, справді буде краще».

Задні вогні машин, що поїхали від мене, злилися з ліхтарями шосе. А я подумав…

Та ну. Ні про що таке важливе: забинтувати бік, улаштуватися на нічліг, убити Бауера…

Знання давніх цивілізацій. Кажуть, у війні з предками індійців предки китайців використовували літаючі колісниці. Кажуть, що ще чотири тисячі років тому вони використовували рентгенівські апарати і вміли збирати сонячне світло в глечики з прозорого скла.

Можливо, можливо. А може, все це вигадки журналістів, які бажають заробити, і археологів, які живуть з урядових дотацій.

Але з цілковитою впевненістю можна сказати, що мистецтво катувань китайці довели до досконалості ще тоді, коли решта світу сиділа у печерах, лякаючи одне одного історіями про плосколицих богів.

І хоча зараз у помічників пана Юя не було ні гнучких ножів для вирізання кісток із живої плоті, ні сталевих гачків для виривання барабанних перетинок, ні казанів з розпеченим салом, він прекрасно справлявся і без цього, тим більше, що в нього були дриль, молоток, кілька ножів і гостро заточені сірники.

— Отже, — сказав він. — Де гроші?

Двоє з п’яти пійманих живими якудз уже висіли на своїх гаках понівеченими шматками м’яса, а пан Юй так і не знав відповіді на своє питання.

— Де?

У нього вже боліла спина, а жоден з японців навіть на застогнав.

— Добре, — і він узявся за молоток. — Де заховані гроші?

Настала мертва тиша, яка порушується тільки огидними звуками пульсуючої крові, що викидається нерухомим тілом, яке лише кілька хвилин тому було відважним і сміливим чоловіком. Це жахливо.

Кайсяку низько вклонився, протер свій меч заздалегідь приготовленим клаптиком паперу і зійшов з узвишшя.

Тільки п’ятьох японців удалося захопити живими, та й то тому, що четверо з